— Ні, — признався я.
Ми повернулись на диван. У повітрі стояв неприємний запах. Я намагався відволіктися від нього, але він доганяв мене навіть тоді, коли я заганяв своє тіло у ритм відбійного молотка. Лише коли опустився на м’яке й податливе тіло Мири, зрозумів, що це був запах поту. Але тоді це був запах чужого поту, а тепер він змішався із запахом мого.
Ну, а балет «Спартак» мені не сподобався.
Київ. Березень 2004 року.
Чорти б забрали цю зиму! Ні, неправда! Шампанське до сніданку у п’ятизірковому швейцарському готелі — це також нинішня зима. Тільки три тижні тому! Але зараз, коли снігові цурпалки летять в обличчя, я посилаю все до біса. А коли сиджу в кабінеті, коли секретарка Нілочка приносить тацю із горнятком мокко, коли повільно натискаю на кнопки телефону Світлани Віленської — у цю мить я думаю, що Бог добряче попрацював над цією зимою. Йому б за таку зиму підвищення або золоту акцію якого-небудь трубопрокатного заводу-велета!
— Алло, ти де? — запитую я Світлану.
— У машині. Іду в салон.
— Будеш гарною?
— А що, вчора не була?!
Я сміюсь. Як не вмів я раніше розмовляти з жінками, так і не навчився досі. Єдина відмінність — зараз мені через це не соромно.
Хоча вчора вранці, коли ми разом прокинулись у мене вдома, Світлана примудрилася мене збентежити.
— Ти знаєш, а ми ж досі не розмовляли одне про одного, — промовила здивовано, ніби ця думка прийшла в її розумну голівку раптово.
— Так?! — лише зумів я витиснути з себе. Потім п’ять хвилин мовчав, шукав пояснення.
— Напевно, ми були зайняті, ми піклувались про Дмитра і Валю, — припустив я.
— Це теж, — кивнула вона. — А я спочатку думала, що тебе Валя цікавить, а не я...
— Ну що ти! Звичайно ти, — визнав я і зрозумів, що цієї миті сам себе зрадив.
Та вона не звернула уваги на мої слова. Підвелася. Підійшла до вікна, відсмикнула гардину.
Стояла красиво, нерухомо. Її тіло ніби саме просилося до рук. Своєю красою в мої руки. Кортіло взяти її за стан, підняти акуратно над собою й показати всьому світові. Похвалитися.
Вона раптом обернулася, подивилася на мене задумливо.
— Здається, в мене буде дитина, — промовила вона неголосно.
— У тебе? — запитав я.
Вона помацала правою рукою ліву грудь. Піднесла її, розвернувши акуратним рожевим соском угору, придивилася до соска.
Я уявив її такою ж оголеною, але з немовлям на руках. Вийшло гарно.
— У тебе ще не було дітей? — запитав я.
— Не було, — кивнула вона.
— А як справи з медом?
Вона кинула на мене здивований погляд. Я й сам відчув, наскільки по-дурному було поставлено запитання. Мене підвело підсвідоме бажання змінити тему розмови.
— Мед?! Мед я ще в січні допродала. Зараз — канікули.
— Римські канікули, — промовив я посміхаючись. — Ти хочеш у Рим?
Вона заперечно хитнула головою.
— Я ще не знаю, чого хочу, — прошепотіла вона.
«Треба купити їй дорогий подарунок», — подумав я у відповідь на її шепіт.
Київ. Липень 2015 року.
Коли спиш один на по-королівськи широкому ліжку, сниться одне й те саме. Сниться, що спиш удвох. Та й не спиш, а крутишся, перекидаєш і перекидаєшся. I краще б нічого не снилося, тому що фінал таких снів одноманітний і сумний. Скільки не запліднюй кулак чи простирадло, тебе від того не побільшає, ти не повеселішаєш і не станеш щасливішим.
І невиразні, неприємні думки поповзуть повільно до потилиці, як гусінь, що упала з яблуні. І будеш ти їх думати, будеш уявляти собі якихось жінок, державних хатніх робітниць, які знімають із ліжка ці простирадла. А потім закортить випити коньяку, щоб збитися з думки. Щоб не уявляти собі далі. Ну й що з того, що ти президент. Ти ж від цього не став імпотентом, батьківщина не замінила тобі жінки!
Обережний, але наполегливий стукіт у двері спальні потрапив у мій сон. Розплющуючи очі, я провів долонею по простирадлу під ковдрою — сухе. Значить, приснилося!
— Пане президенте! — Шепіт помічника пролітає метеликом у щілину напіввідчинених дверей. — Прокиньтесь!
— Що таке?
— Міністр внутрішніх справ чекає, генерал Філін! Хвилюється! НС!
— Дай йому кави.
Накидаю халат. Стою кілька секунд над ліжком, і думки мої знову ж таки, вже без усілякого там сну, перемикаються на вічну тему.
Підводжу очі й дивлюсь на стіни спальні. Десь там, за стіною, на якій висить лісовий пейзаж роботи Шишкіна, спить ця, як її, Майя Войцехівська...
Виходжу у вітальню, зупиняюся біля вікна.
Читать дальше