Андрй Курков - Остання любов президента

Лише вранці під час сніданку згадав, що професор так і не прийшов на нашу весільну вечерю.

Київ. 23 лютого 1985 року.

— Ти був у армії? — запитує мене Давид Ісаакович з-під столу.

Там у нього їстівні запаси, і він, нахилившись, намагається щось дістати. Шелестить поліетиленова скатерка. Нарешті він вибирається та піднімає над столом кульок з картоплею.

— То був чи ні? — знову запитує він і тепер дивиться мені прямо у вічі. А я дивлюся на його горбатий ніс.

— Був, — киваю я. — Два роки батьківщині віддав.

— Значить, не тільки моє свято! — На обличчі старого посмішка. — А я в сорок п’ятому прапор перемоги почепив!

З кулька на стіл викочуються п’ять картоплин.

— Вони замерзлі, але на пюре підуть. У мене є ще дещо! — Погляд Давида Ісааковича переходить на пляшку принесеного мною портвейну. — Ти хазяйновитий і добро пам’ятаєш!

— А ви на рейхстазі прапора вішали? — цікавлюся я.

— Ні, до Берліна я не дійшов. У іншому містечку повісив. Шкода, назви не пам’ятаю. Добре пам’ятаю, що в Німеччині. Якби назву пам’ятав, то написав би їм лист у посольство! Може, запросили б у гості!.. Тільки наші дідька лисого випустили б!.. Ти одружений?

— Ні. Я один.

— Як один? — дивується старий. — Один-єдиний, як партія? А батьки?

— Ні. Мама є і брат. Близнюк. Але він тихий псих.

— А подруги серця, значить, немає, — з розумінням хитає головою Давид Ісаакович. — Тоді відкривай портвейн і підеш зараз до морозильника по делікатес!

Я роззираюся. У прохолодній, незважаючи на палаючу буржуйку, землянці лише саморобне ліжко, стіл, дві табуретки та ящик з каструлями й тарілками.

— А де морозильник? — запитую.

— Ліворуч від дверей. Зробиш два кроки ліворуч, а потім акуратно змети рукою сніг — там ящик.

У «морозильнику», а на вулиці справді мінус п’ятнадцять, я знаходжу півлітрову банку з тушкованим кроликом. Навколо мовчки стоять голі дерева. Труханів острів нагадує занедбаний цвинтар. Ще досить рано, близько першої, а повітря вже втрачає свою прозорість, сіріє, зливається зі свинцевим небом, у якому назрівають чергові снігопади.

Банку нічим відкрити. Ми розбиваємо її чавунною сковорідкою. Знімаємо із замерзлого циліндра кролячої тушонки бите скло. Потім, відмовившись від самого задуму пюре, кидаємо «вимиту» у снігові картоплю до чавунця, туди ж — циліндр тушонки, закриваємо кришкою й ставимо на буржуйку.

— Знаєш, — каже Давид Ісаакович, п’ючи дрібними ковточками портвейн. — А в мене ж є законна дочка! Мира. Давай познайомлю!

— Добре! — погоджуюся.

— Вона з дуже інтелігентної сім’ї. Мати в неї — костюмерка в Оперному, батько — ось він, перед тобою. Мені було вже п’ятдесят, коли вона народилась!

«Скільки ж йому зараз?» — думаю я, знову зосередивши увагу на горбатому носі старого.

— Іншого батька в неї не було, але мати — розумниця. Штани вміє шити — просто блиск! Навіть прасувати не треба, якщо після прання правильно повісити! Я дам тобі адресу та записку!

«А що коли в неї також горбатий ніс?» — закрадається підозра до моєї пом’якшеної після портвейну свідомості.

— А знаєш, тут у нас на Трухановому раніше все було. I винна крамниця, і свій цвинтар. На ньому мій брат похований!..

За вікном вже темно. Портвейн випитий. Йти не хочеться. Там, надворі, страшно і холодно. I знову падає сніг.

— Я вже висохлий, багато місця не займаю, — говорить старий, розстеляючи ліжко. — Нам тут з тобою буде удвічі тепліше! А завтра вранці напишу записку, і поїдеш до моєї Мирочки. Вона тобі сподобається!

Невідома територія. Липень 2015 року. Ніч.

У мене все ще калатає серце. Так само голосно, як двигун вертольота, на якому ми кудись летимо. Не важливо — куди. Важливо — навіщо. Я лечу знімати стрес.

Попереду летить ще один вертоліт із охороною та якимось полковником зі спецзв’язку.

Я дивлюсь на спеціаліста зі стресу. Лампочки в салоні вертольота неяскраві. Він сидить у шкіряному кріслі поблизу круглого ілюмінатора й робить усе можливе, щоби випадково не зустрітися зі мною поглядом.

— Гей, — звертаюся я до помічника. — Дай коньяку! І йому дай! — Я киваю на спеціаліста зі стресу, беручи бокал «Хеннессі».

Помічник киває. Він знає, що розмовляти зі мною краще жестами й рухами тіла. Рухи тіла не перепитують. У них не може виявитися двозначної чи підозрілої інтонації.

Спеціаліст зі стресу раптом стрепенувся, побачивши щось на землі. Повернувся до мене і відразу ж, ніби опам’ятавшись, спробував знову вткнутись у ілюмінатор. Та не вийшло. Перед ним стояв помічник з бокалом коньяку, а далі за курсом його погляду сидів я з таким самим бокалом у руках.