Андрй Курков - Остання любов президента

Я підводжуся. Обходжу «електрокозел» і вимикаю світло. Тепер усе освітлене розпеченою спіраллю обігрівача.

Знову пірнаю під плед. Чудовий зимовий вечір продовжується. І вже не жалкую, що, прагнучи сюди, я стільки разів падав та набивав синці. Сходити, може, буде важче, ніж підійматися. Було б заради кого чи чого сходити!

Аеропорт Бориспіль. Листопад 2003 року.

Про вчорашній день можна було б знімати кіно. Ми зі Світланою Віленською возили Дмитра й Валю по магазинах. Треба було б їх приодягти перед Швейцарією. Спочатку вони виказали цілковиту байдужість до «haut couture», але Валя «прокинулася» першою. Світлана завела її у кабінку з дзеркалом та примусила приміряти коротеньку шкіряну куртку з хутряним комірцем. Коли Валя вийшла у цій куртці з кабінки та знайшла поглядом Дмитра, я все зрозумів. Поступово й Дмитро ввійшов у запал. Звичайно, завдяки Валі. Вона сама заводила його в кабінку й примушувала приміряти то один костюм, то другий, то светр, то клубний піджак. Ми залишилися без роботи. Хоча й останнє слово все одно залишалося за нашими кредитними картками. Світлана перемогла мене своєю щедрістю стосовно сестри — на четверту годину пополудні, за моїми підрахунками, вона виклала за матеріальні радощі Валі добрячих десять тисяч гривень. Я, дійшовши до позначки «шість тисяч», зупинився і навіть не піддався на пораду Світлани купити братові колекцію з дванадцяти італійських краваток.

I от до початку реєстрації рейсу на Цюріх не більше двадцяти хвилин. Ми сидимо в кафе й п’ємо каву з коньяком. Я то піднімаю погляд на монітор з написом «Виліт», на якому вказаний повний перелік міст, до яких сьогодні вирушають літаки, то опускаю їх і дивлюсь на Дмитра і Валю, які сидять навпроти. У якусь мить я розумію, що вбрані наші брат і сестра набагато багатше і краще, ніж ми зі Світланою. Спантеличений, я намагаюся зрозуміти, коли в мене знайдеться кілька годин на ходіння по чоловічих магазинах. Аж тут оголошують реєстрацію.

Митник зеленого коридору з розумінням ставиться до Дмитра й Валі. Ми його попередили раніше. Він посміхається і, не ставлячи ніяких запитань, повертає двом пасажирам паспорти та квитки. А поруч уже чекає командир митної зміни, який проведе їх далі й через паспортний контроль. Його завдання — щоб Дмитро та Валя не почули від прикордонного контролю запитання: «Мета вашої поїздки?» Може, вони й могли б спокійно відповісти, але консультант-психолог, який допомагав нам підготувати їхній переліт, суворо радив уникати моментів, які могли б підкреслити їхню несамостійність та несвободу.

Я обнімаю Дмитра.

— Я до тебе прилечу! — обіцяю я.

— А мама?

— I мама теж.

Світлана притискає до грудей Валю, і обоє, здається, плачуть.

— Ти за нею приглянеш? — запитую я брата, вказуючи поглядом на Валю.

— Я не відпущу її ні на крок! — В очах Дмитра мигтить така жорстка воля, що я на мить лякаюся. — Я за неї... що завгодно...

— Все що завгодно — не треба, — шепочу я до нього. — Треба знати міру...

Він заперечливо хитає головою.

Київ. Липень 2015 року. Неділя.

За вікном з самого ранку світило сонце, але потім, як у скандинавській казці, наповзла на небо зла й величезна хмара і настала темрява. Я пройшов до ванної кімнати та поглянув у вікно. Це торцеве вікно — єдине на всю стіну. Його пробили через примху дружини одного з попередніх президентів. З вулиці вікно виглядає, звичайно, по-дурнуватому, проте з нього можна побачити куполи Андріївської церкви. I зараз, у цьому передгрозовому освітленні, вони особливо гарні.

— Каву принеси сюди! — Я на мить відволікаюся від розкішного краєвиду та обертаюся до помічника, що бродить за мною тінню по квартирі.

Підвіконня тут широке й гладеньке. На ньому можна було б хоч інколи обідати. Самому. Це така цінність — самота. Щоб зрозуміти, щоб оцінити стан самотності, треба доспілкуватися з людьми до блювотних рефлексів, до миттєвої та неприхованої реакції на конкретні обличчя. I потім, після цього, сніданок у цілковитій самоті — це ні з чим не зрівнянне задоволення.

Я дивлюся на куполи, які стали матовими від передгрозового затемнення. Між мною та куполами раптом виникає рух. Та дивний звук, немов з дитинства, проривається у реальність. Це град! Величезний град б’ється об мідний карниз, бомбить Десятинну. Кілька туристів, які щойно стояли біля пам’ятника Проні Прокопівні, біжать до пивного намету під синім брезентовим дахом, де вже зібралося чимало людей. Я піднімаю очі на пагорб навпроти ліворуч. Там височить трішки страшна відновлена Десятинна церква, що поховала під своїми уламками сотні киян, які ховались від монголо-татар.