Андрй Курков - Остання любов президента

— Холодно! — скаржусь я.

— А ти бодай раз допомагав мені заклеювати шпарини в рамах?

Вона не чекає відповіді, вона її знає. Майже всі запитання в неї риторичні. Лише коли вона віддає свої накази, тоді очікує... і навіть не відповіді, а підтвердження отримання наказу, або хоча б кивка головою.

Після восьмої години у квартирі знову тиша. Можна було б знову прилягти, та немає бажання. Я сиджу в спортивних трусах у кухні на табуретці. Весь тремчу. I це тремтіння збадьорює краще за будь-яку зарядку. Ось ще трішки підбадьорюсь, а потім запалю газ під сковорідкою, зі сніданком, залишеним мені матір’ю. Гречана каша і дві сосиски. Потім, коли прокинеться братан, я повинен зварити для нього два яйця й простежити, щоб він з’їв їх без шкаралупи. Адже він не дурень, не якийсь там телепень. Швидше за все він взагалі нормальний, навіть розумніший, ніж я. Просто прикидається шизиком, але тихим. Кінець кінцем він і коштує матері дешевше, ніж я. На нього навіть якусь там допомогу платять! I нічого з нього натомість не вимагають. А я постійно ледащо або паразит! Ну не знайшов я поки що собі місця в цьому житті! Не знайшов! Куди не піду працювати — всюди сумно.

А мати знову мою трудову виставила на сервант, щоб звідусіль її, цю синю книжечку, було видно! Добре, думаю я, знімаючи її з серванта. Занесемо її ще куди-небудь, спробуємо ще яку-небудь спеціальність засвоїти! Ким я вже тільки не був. I свіжий асфальт розгладжував — потім від мене три тижні смерділо горілою смолою. I вагони розвантажував. Куди тепер?

Я запалюю газ під сковорідкою і бачу, як звідти, з-під сковорідки, вибігає наляканий вогнем тарган. Побачивши мене, він лякається ще більше, різко розвертається і стрілою мчить у щілину між плитою та брудно-зеленим кахлем кухонної стіни.

— Чому ти мене боїшся?! — стенаю я плечима. — Я такий самий паразит, як і ти! Тільки іншого виду.

Тепер я вже цілком підбадьорений, навіть кортить за щось узятися. I я беру маленький коричневий паперовий пакетик з написом «Харчова сода», висипаю усю цю соду до емальованої миски. Додаю води. Беру в умивальнику ганчірку та, почовгавши нею у мокрій соді, починаю чистити кахель навколо плити. Мене зупиняє запах підгорілих сосисок. Вимикаю газ під сковорідкою. Але до того часу увесь кахельний кут кухні очищений від жиру і блищить. Побачимо, що на те скаже мама, повернувшись із роботи!

А за вікном іде сніг. За вікном усе напрочуд біле й чисте. Я притуляюся до холодного скла чолом і дивлюсь униз, на вулицю. Там двірник прокопав у глибокому снігу вузькі доріжки, по яких чорними товстими їжаками рухаються тепло вдягнені жінки з господарськими сумками. Вони займаються своїм господарством. Вони йдуть по оселедці чи по лікарську ковбасу. Вони живуть повноцінним радянським життям.

Київ. Липень 2015 року. П'ятниця.

— Веснянки вам личать, — промовляє, ледь помітно посміхаючись, Майя Володимирівна.

— Даруйте, — кажу я. — Мені важко говорити з вами на «ви». Давайте я буду на «ти», ну, а ви — вже як вийде!

На її обличчі — миттєва розгубленість. Але вона швидко опановує себе. І киває на знак згоди.

На ній легке синє плаття з багатьма блідо-жовтими квіточками. Стан стягнутий поясочком. Туфлі з підборами також сині. І метелик-шпилька з синьою емаллю в охайно зібраних каштанових косах. Косметики на її обличчі не видно.

«Якщо маєш сумніви щодо свого смаку — одягай усе одного кольору!» — повчала мене мати, допомагаючи одягтись на перше «доросле» побачення. Побачення дійсно виявилося дивним. Вона — я вже забув її ім’я — не прийшла, але прислала молодшого брата зі своєю підписаною фотографією. «Запам’ятай мене такою! Сьогодні вранці повернувся з армії мій наречений. Цілую».

Я хочу щось сказати — мені набрид її примружений погляд, який пильно вивчає мій одяг. Хочу сказати, але щось заважає мені. Мені важко казати їй «ти».

— А у вашого покійного чоловіка були веснянки? — раптом запитую я. І всередині, в душі, гидко від того, що вона мене перемогла.

— Знаєш, — легко й широко всміхається вона. — Були, але небагато. Лише якщо добре придивитися.

Нарешті з’являється прислуга з підносом. На столик під вікном вітальні, за яким ми сидимо у темно-зелених шкіряних кріслах, опускається кавовий срібний сервізик. Жінка у білому фартуху поверх коричневого плаття наливає у горнятка каву. Горнятка з тонкої порцеляни. Зі срібла лише кавник, цукорниця й ложечки. Ковток кави повертає мені самовпевненість.