Андрй Курков - Остання любов президента

Вона згодна.

— Тоді, будь ласка, залиште вашу візитівку, і я буду тримати вас у курсі справи, — кажу я і моє несподіване красномовство починає десь усередині мене дратувати.

«Світлана Віленська»

Т. 210-00-01

Ф. 210-00-02

Незвично бачити візитівки, на яких, крім імені, прізвища та телефонних номерів нічого більше не вказано. Що це? Ознака потайливої вдачі?

Москва. Жовтень 2014 року.

Летіти до Монголії й не залетіти хоча б на зворотному шляху до Москви було б просто безглуздям. Тим більше, що Росія завжди хоче знати про стратегічні плани сусідів.

— А яким чином Монголія може стати стратегічним партнером України? — щиро дивується віце-спікер Держдуми. — Що ви там крім шкіри знайдете?

— Наша делегація підписала сімдесят два контракти, — з гордістю відповідаю я. — Так, половина з них по шкірі та шкіряній промисловості. Але ж ви розумієте, що через вашу голову далеко не стрибнеш. Тому контракти по шкірі відкриті також і для російського бізнесу...

«Звідки вони беруть таких ведмедів? — міркую я, дивлячись на віце-спікера. — Гітлер мріяв про таких німців, а не вийшло! Справжній арієць — двометровий блондин із синіми очима й русявою борідкою!»

Шия втомилася від напруження. Та й просто неприємно задирати голову, коли спілкуєшся з нижчим, взагалі-то, за посадою. Краще б присісти.

— Давайте присядемо, — кажу я, даючи зрозуміти, що втомився. Сам він напевне не збирається запропонувати присісти.

— Так-так, — російський арієць киває, озирається по сторонах. — Ходімо до переговорної. Камінна вітальня зайнята — там зустрічається прем’єр з німецьким канцлером.

«Переговорна» — це їхній жаргон. Просто невеличка вітальня, яких у Кремлівському палаці півтора десятка. Щоправда, крісла шкіряні, та й обслуга тут як тут — стрункий хлопець у строгому костюмі.

Віце-спікер киває йому, і вже за кілька хвилин на столі з’являється величезна ваза зі свіжими фруктами і мінералка, а до неї — кришталеві бокали.

— А що це за переполох був у вас в Києві кілька днів тому? — раптово запитує віце-спікер.

— Переполох? Ви про нічне засідання парламенту?

— Так, пане президенте.

— Звичайне прийняття термінових рішень, — відповідаю я і раптом розумію, що вже другий день ніхто не доповідає мені про обстановку у країні. — Адже тепер усе вже спокійно? — напівзапитую-напівстверджую я.

— Так, спрацювало! — Віце-спікер схвально похитує головою. — Розумне рішення!

Мене раптом відпускає. Настрій покращується, і вже не здається таким величезним цей російський арієць. Навіть навпаки. Тепер ми обоє сидимо, мені захотілося яблука. Я беру найбільше з вази. Не знаходжу поглядом ані ножа для фруктів, ані, бодай, блюдця. I просто підношу яблуко до рота та кусаю. Яблуко хрустить на всю вітальню. На обличчі віце-спікера здивування. Він ніби не чекав такої сміливості від свого гостя.

Доївши яблуко, я пропоную йому поміркувати з приводу відкриття кількох спільних заводів з обробітку шкіри у вільній прикордонній зоні під Харковом.

Він гарантує зустрічні пропозиції протягом тижня. На цьому ми розстаємось.

Інший президентський літак із делегацією представників української бізнес-еліти вже полетів до Києва. А наш щойно вивертає на злітну смугу.

У кріслі навпроти сидить Коля Львович. У руках — склянка з мінералкою.

— Пане президенте, — каже він. — Я забув доповісти. Вдома все гаразд. Народ схвалив укази про дешеву електрику. Навіть пройшла демонстрація на підтримку!

— Ну, а з Монголією? — запитую я. — Як ти гадаєш? Вийде?

— Їм потрібен вихід на європейський ринок хутра й шкіри. У них лише один конкурент — Туреччина. Україна ближча до Європи, ніж Туреччина, а робоча сила коштує стільки ж.

Та наш ринок не такий вже й слабкий. За приблизними підрахунками, потенційний продаж — 3-4 мільярди доларів на рік, додати ще до того п’ять-шість тисяч нових робочих місць...

— Так, добре, — зітхаю я, відчуваючи, що втомився.

Літак важко відривається від російської землі. Що в них там, магніти зариті, чи що? Швидше б додому та й спатки, думаю я.

Київ. Жовтень 2003 року.

Сергій Дмитрович Догмазов у своїй чорній «Волзі» возить мене по якихось офісах і відрекомендовує різним людям, яких я ніколи раніше не зустрічав. Я почуваюсь наче наречена на виданні. Добре, що хоч не просять покрутитись-повертітись і зубки показати. Наступний офіс — на початку Володимирської. Квартира на третьому поверсі. Броньовані двері без номера й вивіски. Зустрічає охоронець у камуфльованій формі, потім з’являється молодий чоловік у костюмі з краваткою та проводить нас довжелезним коридором — вочевидь, тут раніше була комуналка. В кінці коридора просторий кабінет, стіни якого обвішані дипломами в рамках. За полірованим столом лисуватий і трішки сутулий чоловік. Йому приблизно п’ятдесят років. На товстих пальцях — два масивні персні. Руки лежать перед ним на столі і тому персні добре видно. А біля рук — великий калькулятор.