Андрй Курков - Остання любов президента

— Ось, я вам казав, пам’ятаєте? — Догмазов зупиняється перед власником кабінету і вказує поглядом на мене. — Це Сергій Павлович Бунін.

— Гарне прізвище, — киває лисий. — Десь я вже його чув...

Він напевне намагається пригадати, але потім відволікається від мого прізвища і уважно дивиться мені у вічі.

— Ви достатньо гнучка людина? — запитує він, одночасно ніби відсовуючи обличчя та свій погляд трішки вбік, ніби намагається роздивитись мене в профіль.

— Достатньо, — кажу я.

— За п’ять років вам буде менше ніж п’ятдесят?

— Так.

— У вас немає хронічних захворювань?

— Ні.

— Ну добре. — Він переводить погляд на Догмазова. — Завтра поговоримо.

І на цьому наша зустріч закінчується. Це була вже восьма подібна зустріч.

— Вас додому чи на роботу? — запитує надворі Догмазов.

— Додому.

Київ. Липень 2015 року. Понеділок. 7 ранку.

На столику у вітальні — срібний кавник і срібна ваза з теплими пиріжками. Я наливаю кави у горнятко з мейсенської порцеляни і слухаю калатання дзвонів Андріївської церкви. Дзвони дзвонять на моє прохання. Такого сонячного ранку хочеться відчувати себе ближче до Бога. Хочеться відчувати його схвалення.

Ні, я не став щиро віруючою людиною, але перестав бути атеїстом. Я зрозумів, що важливість церкви та важливість віри — це дві різні важливості. Церква — частина державної системи, дуже важлива під час виборів. Віра — це привід та стимул для віруючих виборців довіряти церкві. Я вже не кажу про те, що церква — це гарно, це як іноземний театр, у якому нічого не зрозумієш без перекладу, проте в очах — жодних претензій!

До речі, про театр. Післязавтра — зустріч зі скульптором Здобою. Це приємна частина внутрішньої політики. Президент повинен виявляти турботу про мистецтво.

Кава трохи гірчить. У дверях з’являється помічник. Обличчя перелякане — відразу зрозуміло, хто прийшов.

Коля Львович усе ж таки перепрошує за дуже ранній візит.

— У Росії НС, — каже він. — Я думаю, ви повинні знати...

— Кажи!

— Вночі викрадено губернатора Приморського краю з п’ятьма замісниками й дванадцятьма начальниками відділів.

— Отакої! — дивуюсь я. — А навіщо мені про це знати?

— Восьмеро з викрадених — етнічні українці. Якщо їх викрали чеченці — можна заступитися за них і пограти з Росією у гру «Хто найкращий негоціатор?»

— Але ж паспорти у них однаково російські, — міркую я вголос. — Навіщо нам вплутуватись у цю справу?

— Але я триматиму вас у курсі справ. Росія цінує допомогу в таких ситуаціях.

— Добре. Будеш доповідати, — погоджуюсь я.

Дивно, але ранковий візит Колі Львовича не псує мені настрою. Хоча церковний передзвін і поява глави адміністрації — речі діаметрально протилежні. Але новина, яку приніс Коля Львович, видається мені цікавою, і я прошу помічника терміново розшукати мені генерала Свєтлова.

За п’ятнадцять хвилин ми разом з генералом уже п’ємо каву.

Мої підозри виправдалися — уся ця «приморська» команда зараз летить до нас в Україну. Це перший результат операції «Чужі руки». Цього разу руки були українськими.

— Ми збудували для них в’язницю у Карпатах, у горах. На триста чоловік, — доповідає генерал. — Будували турки. Як готель. Тож умови в ній відмінні. Периметр і служби добудовував будбат.

— Так ми незабаром станемо Кубою для Росії, — посміхаюсь я.

— Чому? — не розуміє Свєтлов.

— Кубою для російського «талібану». Жартую, — додаю я, розуміючи, що мій жарт не пройшов.

— Треба підготувати список для спецкоманди. Регіон я вже вибрав — Запоріжжя. Саме час привести там усе до ладу.

— Приводь. А заміна на посади, які звільняються, вже підготована?

— Так. Здебільшого з колишніх наших.

— Це добре, але ти й на «піхоту» зваж. А то мені потім військові скажуть: «Чому ви лише чекістам довіряєте?»

— Є й військові. — Свєтлов знизує плечима. — Добре, кількох візьмемо.

— І пиріжок візьми. Свіженький. — Я вказую поглядом на срібну вазу. — І я візьму.

Ми обоє жуємо ніжні пиріжки з полуницями, запиваємо кавою, і я думаю, що понеділок може бути найкращим днем тижня, якщо його правильно розпочати — з калатання дзвонів.

Київ. 31 грудня 1984 року.

Ну й завірюха! Йдеш не вулицею, а крізь стіну колючого, що заліплює очі, снігу. До того ж темно, а вуличні ліхтарі помітні лише тоді, коли підходиш до них впритул. Вони схожі на казкові квіти — жовта кулька на бетонній стеблині. Подивився знизу догори — побачив, а відійшов та озирнувся — сніг у вічі, а за снігом — темрява.