Андрй Курков - Остання любов президента

Свєтлов приніс пляшечку ірландського віскі «Джеймсон» вісімнадцятирічної витримки. Я запропонував йому присісти за барну стійку, але він, іронічно поглянувши на високий стілець, відмовився. I подивився на столик біля вікна. Звичайно, з його невеликим зростом сидіти за барною стійкою було б не лише незручно, але й принизливо. Я про це не подумав.

— Як ви, Сергію Павловичу? — запитав він, відірвавши свій погляд від склянки з віскі. — Важкенько?

Я відповів не відразу. Спочатку зробив два невеликі ковтки.

— Може, й важкенько, — відповів нарешті. — Але що я міг зробити? Тим більше, що Володимир з посольства мені все детально пояснив...

— Я маю на увазі не вашого брата і його дружину, — заперечно похитав головою Свєтлов. — Я про сьогоднішній день. Вам зараз самотньо. Ви відчуваєте свою буденну невлаштованість, порожнечу. I намагаєтесь поспіхом їх заповнити...

Він чекально зазирнув мені у вічі, очікуючи реакції на свої слова. На свої непогано сформульовані думки.

— Ви маєте на увазі Нілу?

— Так.

— Ви вважаєте, що я не повинен...

Свєтлов зупинив мене рухом долоні. На обличчі — спокійна привітність.

— Мені ви нічого не винні. Я просто думаю, що вам немає з ким порадитися. Крім цього, я хотів би підкинути вам інформацію для роздумів. Зі Світланою вам потрібно оформляти розлучення. Вона навряд чи до вас повернеться. Біля неї зараз крутиться ваш давній приятель...

— Який приятель?

— Марат Гусейнов. Вона вже двічі з ним зустрічалася. Але ви тільки не подумайте, що Світлана вам зраджувала. Вони просто вечеряли в ресторанах. У «Липському Особняку» і «Да Вінчі» на Володимирській. Ми оберігаємо вашу біографію і тому наважились на цю розмову. Якщо бажаєте, можемо ізолювати Гусейнова. Раз і назавжди. Якщо ні, то варто подумати про розлучення.

Голос Свєтлова ставав дедалі холоднішим і холоднішим. Я пив віскі й намагався уявити собі Гусейнова зі Світланою в ресторані. Це мені не вдавалось. Вони настільки не підходили одне одному, що я не переставав дивуватися: як вони взагалі могли опинитися поруч? Як вона могла опинитись поруч із ним?

— Ну то що? Дати вам час на роздуми? — запитав Свєтлов. — Адже у вас зараз дуже мало часу, щоб подумати про себе, а незабаром буде його ще менше, бо скоро вибори президента...

— Ну й нехай, — стомлено видихнув я.

— Що нехай?

— Нехай вони ходять по ресторанах...

— Гуманно. Ми самі поговоримо зі Світланою, та й папери про розлучення можемо оформити і без вас. In absentia. Ви згодні?

Мені ставало жарко. У голову вдарив дивний біль, ніби морська хвиля опинилася затиснутою у малесенькій черепній коробці й стала щосили тиснути зсередини, намагаючись пробитися через лобову кістку. В очах через цей біль, а може, зовсім окремо від нього, з’явилися сльози.

— Я віддав останні гроші, — поскаржився я й відразу ж замовк, розуміючи, що поводжуся дивно.

— У вас проблеми з грішми? — досить серйозно поцікавився Свєтлов.

— Та ніби ні. Я просто дуже хотів мати дітей. У мене були проблеми, і от зараз, коли все влаштовано... Я готовий відпустити на волю матір своїх... Що я кажу?

Погляд моїх, напевно, п’яних очей вперся у Свєтлова, як у рятівника, який може не лише чітко формулювати свої іноді непрості думки, але й так само легко читати думки чужих людей, наприклад мої.

— Ви про очищену сперму?

— Ви знаєте? — дивуюся я, хоч відразу й міркую: «Він же знає про Світлану і Гусейнова, що ж тоді тут дивного, якщо відомо все і про мій «рафінад».

— Не турбуйтеся. Ви ж наказали «заморозити!»

— Наказав, — погоджуюся я й пригадую свою нещодавню розмову з фахівцем з мікроочищення лікарем Кнутишом.

— Знаєте, це як у п’єсах: якщо рушниця на стіні з’явилася у першому акті, в останньому вона обов’язково вистрілить. Не хвилюйтеся!

— Ви любите театр? — запитую я.

— Вам потрібно добре відпочити. Хоча б завтра. I ще — Вікторові Андрійовичу й Нілочці можете цілком довіряти, але брати чергову машину і мчати ночувати до Ніли... Самі поміркуйте! Будьте акуратнішім. Адже ваше особисте життя теж частково належить державі...

Коли він пішов, я ще довго лежав у ванні і згадував минуле. Згадував Світлану, Дмитра та Валю. «Ця частина мого особистого життя теж частково належить державі?» — міркував я.

А сьогодні я, як мені і порадив Светлов, відпочиваю. Я лежу на нашому широчезному ліжку, знову звикаючи до цього пружного ортопедичного, чи як його там, матрацу. Я лежу і ніяк не можу відволіктися від своєї самотності, яка ще більше підкреслюється розмірами цього ліжка. I як це Світлана могла спати тут сама? Я дивуюся, але відразу ж згадую ці два рази, коли я бачив, як вона лежала на ліжку в обіймах Жанни. Це ліжко винне в тому, що поруч зі Світланою на ньому з’явилася Жанна. Якби ліжко було меншим, вона, Світлана, ніколи не пустила б до себе під ковдру жінку. Чому я так міркую? Бо саме так мені приємно міркувати. Не можу ж я думати, що Світлані було набагато приємніше спати з Жанною, ніж зі мною.