Андрй Курков - Остання любов президента

З’явився він під шосту годину ранку. Брова і губи розбиті, на обличчі багнюка й синці. А о сьомій ранку приїхала мама Мири обговорити питання прописки Віті в комуналці. Вона сама, дякувати Богу, пригальмувала процес після того, як Вітя не з’явився на офіційне святкування весілля, влаштоване тещею для своїх друзів і подруг у їдальні авіазаводу. Відтоді Вітя перебував під пильним наглядом тещі. Вона дала йому місяць випробувального терміну, і от, коли місяць минув і вона приїхала перевірити стан справ, її зустрів побитий, потоптаний і просякнутий наскрізь «ароматом» міської каналізації зятьок.

Цирк, котрий тривав на моїх очах від початку весілля в кочегарці, добігав кінця. I треба сказати, не було в цьому цирку ні акробатів, ні дресирувальників. Були лише самі клоуни. Але сумні. Сам я також став трішки клоуном, відмовившись піти з кімнати, зі своїх законних квадратних метрів. Розстелив на підлозі під батареєю матрац, влаштувавши собі там місце для спання, а їм віддав ліжко з тахтою. Вони зіставили ці різні за висотою два м’які предмети й іноді «вовтузилися» на них, але мляво й мовчки. Тоді вони, може, вірили, що я сплю. Іноді я справді спав. Але навіть якщо й не спав, то на їхнє особисте життя не звертав найменшої уваги.

I от Мирина мама, пробувши в кімнаті лиш п’ять хвилин і відмовившись від чудової розчинної кави, проголосила вирок: «Ніякої прописки!» — і грюкнула дверима.

— Тоді ми поїдемо звідси, — гукнула їй услід Мира.

— Куди ви поїдете? — поцікавився я.

— У Німеччину! Німеччина почала брати євреїв! Вони нам винні за Бабин Яр.

На це я змовчав. Замислився. I відчув дивний, ледь відчутний душевно-родинний зв’язок із Мирою. Як з рідною сестрою, з якою проворогував усе дитинство, але зараз, передбачаючи її від’їзд, заздалегідь засумував.

— А його пустять? — запитав я після паузи, киваючи на сплячого в брудному одязі на тахті молдаванина Вітю.

— Його пустять. — Мира опустила погляд на свій вже помітний живіт та погладила його. — Ось тут справжній єврей, — ніжно сказала вона. — А батько в нього — нещастя! Але все ж таки батько.

Я кинув погляд на свій новий годинник — подарунок від самого київського мера за організацію і активну участь у першій польсько-українській конференції підприємців. Половина дев’ятої, а в центрі циферблата — золотий тризуб.

— Ти його горілкою промий, — кивнув я на Вітю. — І пластиром заклей, щоб інфекція не потрапила. Бо не доживе він до твоєї Німеччини!

Мира кивнула, подивилася на мене жалібно і навіть з докором, ніби я був винний в усіх її нещастях.

«Тримайся-тримайся!» — подумки побажав я їй витримки і, почепивши на шию краватку з червоним польським орлом посередині — подарунок із цієї ж конференції, попрямував на роботу.

Київ. Січень 2005 року. Вечір.

Я спочатку не звернув уваги на дивну тишу у квартирі. Прийшов, пожбурив дорожню сумку у кабінет-спальню та відразу попрямував на кухню.

У мийці — купа брудного посуду. Світлана ще досі не навчилася завантажувати посудомийну машину. Але це не страшно. Вона за своєю природою не домогосподарка. Ніколи раніше не була нею і тепер, мабуть, не стане.

Моє перше бажання — випити чаю — я залишив непогамованим. Але мені спало на думку, що замість чаю буде набагато логічнішим зігрітися якимось міцнішим напоєм. Мій вибір спинився на коньякові. Щоб продовжити після смакування тригодинного польоту. Мій домашній коньяк виявився зовсім не гіршим від того, що мені пропонував стюард. Тільки там це був «Мартель», а я тут побалував себе «Ларсоном». I те, й інше — Франція. М’який, приємний, розслаблюючий смак.

I знову тиша привернула мою увагу. Потрібно зазирнути в спальню. Може, Світлана спить?

На годиннику — половина дев’ятої. Наче зарано. Зарано, щоб лягати відпочивати.

Я зазираю у спальню. Бачу застелене ліжко. Аж занадто застелене, ніби з якоюсь особливою ретельністю.

Тупо дивлюсь на наше широченне ліжко, яке вже давно забула моя спина. I раптом помічаю на подушці записку.

«Пробач, я все ще хочу побути сама. Поки що переїду до Жанни. Її телефон — 239-00-45. Телефонуватиме Валя — продиктуй їй. Сам телефонуй лише за крайньої необхідності.

Цілую. Світлана.»

На кухні я все ще тримаю записку в руках. Заліз на стілець біля барної стійки. Дивлюсь на телефонний номер, намагаюся збагнути, в якому районі мешкає Жанна. Чи це її мобільний?

За вікном знову в зимовій нічній темряві сипле сніг. Я не хочу ні чаю, ні кави. Я не хочу й самоти. Але я знаходжу одну втішну думку, яка «згладжує» мій настрій. Мені не доводиться брехати. Я не маю кому брехати. Мені не потрібно вигадувати, куди й чому я літав. Світлана сама зробила все так, щоб не дізнатися правди. Може, вона щось передчуває. Але, ймовірніше, їй зараз ніхто не потрібний. Їй, мабуть, і Жанна також не потрібна. Але за Жанну вона, мабуть, відповідає. «Ми відповідаємо за тих, кого приручили!» Вона забрала Жанну з Великої Об’їзної, переодягла її, причесала, і тепер у неї є Жанна, як в інших багатих панянок є чау-чау чи інші породисті живі іграшки. Жанна, якщо бути відвертим, не породиста, зате швидко навчається і вміє розмовляти.