Андрй Курков - Остання любов президента

Я сховав дистанційний «вимикач» у шухляду.

Втупився поглядом у те місце, де колись стояв диван майора Мельниченка.

Зайшов Свєтлов.

— Здрастуй. — Я підвівся з-за столу.

Потиск рук був по-чоловічому міцним.

— Ну як? — поцікавився я.

— Щодо виборів — усе гаразд! Усі, крім комуніста, зняли свої кандидатури. Є листи від робітників з проханням відмінити вибори й проводити їх згідно з Конституцією через два роки... Але гадаю, відступати нам не можна. По-перше, це підтвердження мандата довіри, а по-друге, збільшення вашого терміну на два роки...

— Так-так, — зітхнув я. — От із терміном — це точно!

— Так, пане президенте...

— Називай мене простіше, — запропонував я дружньо.

— Сергію Павловичу, є прохання від Управління з виконання покарань. Хочуть провести голосування у в’язницях та колоніях вже першого березня, щоб показати народові, за кого голосують самі низи...

— Що ти маєш на увазі?

— Ув’язнені заявили, що віддадуть за вас сто відсотків усіх голосів. Без усіляких там підтасувань! Тим самим вони хочуть подякувати за упровадження системи внутрішньотюремної освіти, за те, що вони тепер можуть здобувати нормальні професії, не виходячи на волю...

— Ну, за це потрібно дякувати Миколі.

— Йому також, але згоду дали ви.

— Так, дав. Вирішуй з Центрвиборчкомом! I ще одне — візьми на себе пошуки дивана майора Мельниченка! — Я кивнув на порожнє місце під стіною. — Перерий усю країну, але постав його на місце!

— Спробую! — пообіцяв Свєтлов. Потім поклав на стіл поштовий конверт і вийшов, козирнувши по-військовому.

На мене знову накотилася фізична втома. Я без усякої цікавості дивився на білий непідписаний конверт. Дивився і уявляв собі, що там лежить чергове послання від Майї з Криму, в якому вона замість своєї свободи і недоторканності пропонує ще яку-небудь таємницю. А мені стало нудно навіть від самої згадки про Майю. Під її «скуйовдженим» знаком у мене минув цілий рік, який приніс мені й країні самі лише неприємності та потрясіння. Як там казав Столипін революціонерам? «Вам потрібні великі потрясіння. А мені потрібна велика Росія!» От і мені. Мені потрібна велика Україна...

У двері постукали, потім вони відчинилися і зазирнув вісімнадцятирічний молодик з блискучим від лаку, охайно прилизаним волоссям. У чорному костюмі й гостроносих модних черевиках.

— Пане президенте! Чаю? Кави? Капучіно? — На його обличчі з’явилася така послужливість, що я не міг відмовитися скористатися його стараннями.

— Чаю, — відповів я. — З лимоном і медом. Ти тут давно?

— Перший день.

У моїй душі пробудилося якесь людське почуття, мені закортіло запитати його ім’я, чим він займався раніше. Але я стримався, обмежившись лише стримано-привітним кивком.

Залишившись знову на самоті, я розкрив конверт. Дістав дві фотографії та записку. Поклав перед собою. Два дуже добре знайомих обличчя, жінка і дівчинка.

Записка коротенька. Почерк жіночий, неквапливий.

«Дорогий Сергію Павловичу!

Ми з Лізою відразу потоваришували. Вона — сама чарівність. Хоча російською їй важко розмовляти. Російської мови її навчала сім’я емігрантів-естонців.

Процедура в лікарні штучного запліднення пройшла легко. Професор дає дев’яносто сім відсотків успіху. Наші «малята» вже зустрілися! Я буду на сьомому небі від щастя, коли все це відбудеться! Мені вже давно ворожка сказала, щоб я трималася вас, і тоді все моє життя буде сонячним. Чекаємо весни і зустрічі.

Нілочка і Ліза».

Я поглянув на фотографії. Ліза була дуже схожа на Валю, та й на Світлану також. Я вже нібито бачив її обличчя в майбутньому, через десять років. Гордовита, самовпевнена красуня.

Нілочка дійсно майже не змінилася. Лише біля сміхотливих оченят уже почали з’являтися маленькі зморшки.

Молодик заніс піднос із чаєм і мовчки позадкував за двері, не бажаючи переривати мої роздуми.

«Молодець, — подумав я про Свєтлова. — Знає, про що можна доповідати, а що краще мовчки залишити на столі».

Київ. Вересень 1992 року.

Вітя, новий чоловік Мири, виявився великим невдахою. Можна навіть сказати, ідеальним прикладом несправедливості долі. Хоча було б, звичайно, дурістю шукати винного у його нещастях, бо він був сам режисером-постановником усього того, що з ним коїлося.

Позавчора вночі його викликали по телефону відкачувати приятеля від передозування. Приятеля врятували, але Вітя на зворотному шляху за свою чуйність заплатив сповна. Гальманув машину. Зупинилися «жигулі», з них вийшло троє. Побили його, зняли куртку, перетрусили кишені, в яких майже завжди було порожньо, і жбурнули у колодязь вуличної каналізації. Чавунну кришку-решітку колодязя поцупили мисливці за металом, і таким чином один злочин допоміг іншому.