Андрй Курков: Остання любов президента

Двічі на день я проїжджав містом. Без різних там сирен і машин супроводу. Просто дивився на життя. Дивився на свої передвиборні плакати, на свої натерті мозолями долоні. На плакати свого конкурента, який дуже швидко втрачав рейтинг, де майоріла червона пика і звисаючий ніс.

Ці вибори взагалі треба було б відмінити, щойно в Москві арештували Казимира. Але ніхто не захотів зупиняти процес. В’язниця і армія проголосували, як ми й просили, за тиждень до офіційної дати. Дев’яносто вісім відсотків за мене, нуль — за комуніста. Якщо бути відвертим, все це мене не цікавило.

Я з нетерпінням чекав зустрічі. Зустрічі з Нілою і Лізою. Вони мені зараз здавалися моїми ангелами-охоронцями. Більше в мене нікого не було. Нікого з рідних. Була країна-шатун, якою хитало то на Захід, то на Схід, і я нічого не міг з цим вдіяти. Були таємні та неприховані вороги. Були таємні та неприховані соратники чи, вірніше, члени команди, які боялися за життя свого капітана. Було усе що завгодно, крім тепла, крім близьких людей.

Так, я знав, що з цієї найвагомішої для мене миті зроблять мильну оперу для усієї країни. Але мені на це було начхати. Головне — ми знову будемо разом. Головне, що моє «я», від самотності якого я страшенно втомився, стане нашим «ми».

Київ. Жовтень 1992 року.

— Ти мене приємно дивуєш, — шепоче мені Віра.

Її чоло вкрите потом, вона дихає втомлено й солодко, ніби не дихає, а зітхає від задоволення. Два лагідні блакитні вогники нічних світильників, які стоять на тумбочках між ліжками, надають цій кімнаті дещо казкового вигляду.

— А ти що, в мені сумнівалася? — питаю я пошепки, ніжно знімаючи кінчиками пальців з її невисокого лоба піт і пробую його на смак. Він зовсім не солоний. З якимось дуже дивним смаком. Це не чоловічий піт, від якого навіть не завжди дезодоранти рятують. Це солодкий піт кохання.

— Сумнівалася, — зізнається Віра. — Але більше не буду!

Нахиляється до мене й цілує в губи. Знеможено падає на мене. Вона легка, мов пір’їнка, тонка, мов очеретинка. Але вона має усе, щоб бути красивою жінкою. I її пружні груди, як два яблука, приємно впираються у мої груди.

— Моя остання дружина... — починаю розповідати я.

— Та, яка поїхала? — уточнює Віра.

— Так. Вона полюбляла примовляти: чоловіки — прихоже й відхоже, а жінки — вічне! Як бачиш, вона виявляється мала рацію. Я приходжу до тебе, йду та знову приходжу!..

— Неправда, — сміється Віра. Вона влаштовується на мені зручніше. — Буде в тебе окрема квартира, я до тебе теж буду приходити! I може, навіть залишатися!

— У мене вже є! — хвалюсь я. — Правду кажучи, трохи далеченько й однокімнатна. Подарунок від мера!

— Це нормально! В нас теж так було. Спершу обшарпаний приватний будиночок у Запоріжжі, потім однокімнатна квартира на Троєщині, після неї двокімнатна у Дарниці, а зараз чотирикімнатна тут, на Печерську... Мені теж незабаром придбають окрему.

— Слухай, я вже давно хотів тебе запитати: а хто твої батьки?

— Тато — замміністра економіки, мама — власниця двох салонів краси. А твої?

— У мене все простіше, — сумно промовив я. — Батько загинув на полігоні, вже давно. А мати на пенсії.

— Сирітонько моя, — ластиться до мене Віра, цілує у шию. Її тоненькі пальчики проводять на моєму тілі ласкаві лінії. — Ти знаєш, — шепоче вона знову, — сирітки йдуть по життю далі! Вони мстиві.

— I на кого ж виливається їхня помста?

— От життю і мстяться. Мені немає за що мстити, тому я нікуди і не рвуся. Нецікаво? Випити хочеш?

— А що ти маєш?

Ми піднімаємося з ліжка. Обоє голі. Я милуюся її голим тілом, її нічною красою. Я не соромлюся своєї голизни. Віра кличе мене легким порухом руки, і я прямую за нею. Ми заходимо до вітальні. Віра зупиняється перед високою витонченою невеличкою шафою з двома скляними дверцятами.

— Що я маю? — повторює вона моє запитання. Потім відкриває навстіж дверцята шафи, дивиться на полички, заставлені десятками пляшок віскі, горілки, вина і всього, чого лише душа забажає. І трохи сумно видихає: — Все!

Київ. Лютий 2006 року. Неділя.

Учора до мене завітав несподіваний гість. Ні, він попередив, що прийде. I навіть запитав дозволу. I прийшов пунктуально, як і обіцяв. О двадцятій нуль-нуль. Це був полковник Свєтлов, який уже не раз давав мені розумні поради і який місяць тому займався моїми швейцарськими сімейними проблемами. Коли він зателефонував і попросив дозволу завітати, я подумав, що розмова піде про Швейцарію, про мою поїздку. Через те, що від мене пішла Світлана, я нечасто згадував про сумні події січня. Більше міркував про себе та свою сімейну невлаштованість.