Андрй Курков - Остання любов президента

Швейцарія. 16 січня 2005 року.

В аеропорту мене зустрів водій посольства. Поселив мене в готелі «Флорхоф» і поїхав до ранку. Він був небагатослівним, та й я не вирізнявся зараз красномовством. За вікном готельного номера періщить дощ. Назва готелю «Флорхоф» означає «квіткове подвір’я». Але подвір’я зараз перенесли до невеликого холу. Суцільна зелень. Правду кажучи, і сам невеликий триповерховий готель розташований на подвір’ї, відгородженому від вузької вулички живоплотом голих кущів. От якби земля була бодай трохи вкрита снігом, було б набагато красивіше. А так усі ці калюжі, відбиваючи жовте світло вуличних ліхтарів, навівали нудьгу. Осінню нудьгу.

Завтра посольська машина відвезе мене спочатку в Берн, де хтось із посольства хоче зі мною зустрітися. Потім цей самий «хтось» поїде зі мною в Лейкербад. Я не хочу думати про завтрашній день. Я взагалі ні про що не хочу думати. I спати не хочу.

Я беру в холі готельну парасолю і йду поблукати містом. П’ять хвилин під дощем — і я вже на площі з трамвайними зупинками та музеєм сучасного мистецтва. I нікого навколо, тільки трамваї, як пляшки, наповнені світлом, яскраво й дзвінко котяться вузькими рейками повз мене.

Спускаюся до озера. Там тихо й порожньо. Лише за прозорими стінками та вікнами кафе й ресторанчиків іде життя. Не кипить, не вирує, а саме йде.

«Вони обоє — цілковиті шизофреники, — думаю я про брата і Валю. — Створити сім’ю, народити здорову дитину й покінчити життя самогубством?! Як це? Я, нормальна, здорова людина, цього не розумію! Через що? Навіщо? Про що вони думали?»

Переді мною різко відкриваються двері ресторану, вивалюється компанія молоді, на ходу вистрілюючи у небо парасолями-автоматами. Я шарахаюсь від них і їхніх парасоль. Зупиняюся. Встигаю помітити в дверях затишну середину бару й прямую туди — в тепло, сухість, в інший світ.

У кишені пальто долари і кредитка. Я викладаю перед барменом і те, й інше. Той вибирає пальцем долари і вказує мені поглядом на полиці, заставлені пляшками.

«Ну от, — думаю я. — Дощ я тут не перечекаю, але зігрітися — зігріюся!»

Я вибираю американський віскі «Бурбон».

«Цікаво, — міркую я, присідаючи за столик поблизу вікна, по якому стікає дощова швейцарська зима. — Я швидко нап’юся?»

Про всяк випадок кладу на стільницю пропуск до готелю. Щоб, принаймні, знали, звідки до них завітав непередбачуваний навіть для самого себе клієнт.

Карпати. Лютий 2016 року. П'ятниця.

Уночі я не спав. Щоп’ятнадцять хвилин бігав у туалет. У перервах притримував обома руками хворий живіт, сидячи на самому краєчку стільця. Лягати не було сенсу.

В усьому винний, напевно, був тюремний кухар. Або в тушонки, яку він просто висипав у зварену картоплю, закінчився термін зберігання. В будь-якому випадку, вже під час вечері я відчув неприємний післясмак на язиці. Відразу після чаю щось закололо в животі. Потім я почав блювати. Я навіть не замислювався, чому цього вечора ніхто не склав мені за вечерею компанію: ні Філін, ні Львович, ні сам Свєтлов.

А рано-вранці за вікном почалася стрілянина. Кулеметні черги. Я не злякався. Через отруєння мені було однаково, що діється навкруг, аби тільки шлях від мого стола до туалету був вільний. Але вже за п’ять хвилин коридором затупотіли важкі чоботи чи черевики. До кімнати увірвалося кілька дужих бійців у камуфляжах і масках. Підхопили мене попід руки і мовчки потягли, вірніше, легко понесли коридором, мов пір’їнку. До них назустріч бігли інші — теж у камуфляжах. I теж когось тягли. А я хотів у туалет, хотів якомога швидше прикипіти задом до холодного унітазу, на якому не було навіть сидіння. Але ці люди несли мене повз двері, і я вже не розумів, де я й що зі мною.

Потім до вух долинув гуркіт вертольотного двигуна. Мені дали пігулку і склянку води. I я відрубався, встигнувши помітити, як дедалі швидше і швидше крутиться м’ясорубка вертольотного гвинта. Також я помітив поруч інші вертольоти.

— Ніяких запитань! Ніяких запитань! — розбудив мене знайомий голос.

Але цей голос не говорив, а кричав. Нервово, збуджено.

Я розплющив очі й побачив кілька телекамер, спрямованих прямісінько мені в обличчя. Яскраве світло примусило замружитися, затулитися рукою.

Повільно відживала моя голова, вже почали з’являтися перші думки: що зі мною? Де я? В полоні? Що діється?

Але мені дали ще одну пігулку. I я полинув усередину свого тіла, занурився кудись на рівень зі шлунком, котрий вже заспокоївся. Туди, де тепло й трохи мутно.