Андрй Курков - Остання любов президента

Хвилин п’ять у кімнаті панувала тиша.

— Ти щось там казав про дорослу доньку? — Допивши свій віскі, я поглянув генералові у вічі.

— Так, я мав на увазі вашу доньку Лізу, яка зараз в Америці. Їй доведеться повернутися. Хоча б на деякий час.

— Ліза?! — повторив я, і на моїх очах виступили всупереч моєму бажанню сльози. — Я не бачив її стільки років!

Свєтлов і Львович перезирнулись і підвелися на ноги.

— Ми зайдемо трішки пізніше, — тихенько промовив Львович.

Через сльози в очах два нечіткі розпливчасті силуети вийшли в розмиті прочинені двері. Двері за ними зачинилися.

Може, я був просто п’яний. Може, нерви мої вже не витримували цього ув’язнення. Може, я справді відчув свою провину перед Лізою, перед єдиним паростком мого практично зниклого з лиця землі сімейного кола, мого роду.

Київ. Серпень 1992 року.

«Чоловіки — прихоже і відхоже, а жінки — вічне». Це Мира сказала мені сама, а зараз своїми діями доводить мені протилежне. Її хлопець влаштувався на роботу в кочегарку при лікарні. Працює добу через три, і я легко орієнтуюся в його трудовому графіку. В кочегарці є й диван, і столик, і навіть маленький холодильник «Морозко». Мабуть, там досить місця для фальсифікації щасливого сімейного життя. Принаймні, Мира тепер теж чергує там «добу через три». Я ж сподіваюся, що вона не відволікає свого кочегара від виконання службових обов’язків. Якщо бути відвертим, мені дуже важко уявити собі роботу кочегара в серпні, коли надворі температура — тридцять три градуси вище нуля, а в будь-якому приміщенні — двадцять п’ять, і також з плюсом. Може, він просто підігріває воду для умивальників?

Та хай би що він там грів, а Мира повертається додому після цих чергувань щаслива і радісна. I, що найдивніше, одразу лягає спати!

Я нарешті повідомив маму про розлучення. Гадав, що вона сприйме цю новину спокійно, а вона засмутилася.

— Слухай! Ти ж із самого початку знала, що все це фікція! — щиро здивувався я.

— Половина подій у житті починається з того, що ти називаєш «фікцією», а стає нормальною життєвою правдою, реальністю. Бо існує таке поняття, як відповідальність дорослої людини за свої вчинки!

— Ти це чого? — я ще більше здивувався. — Може, тобі варто пожити в гостях у Дмитра? Там з тобою відразу погодяться!

Ця позавчорашня розмова, як і очікувалося, скінчилася сльозами й докорами. І погрозами з розряду — «Постривай, будуть у тебе діти, тоді зрозумієш!»

Я не став відповідати на докори. Не було найменшого бажання. Лише жалість до зацикленої на якихось абсурдних ідеях постарілої матері. «Може, це початок старечого маразму?» — спало мені на думку. Але я знав, що маразм — явище, більш характерне для чоловіків, ніж для жінок. I списав все це на притуплення розуму в зв’язку з припиненням дії радянської моралі. Адже зараз взагалі будь-яка мораль відсутня. Мораль зникла майже одночасно зі зникненням радянського карбованця. Зараз скрізь долари, а я з дитинства пам’ятаю, що там, де долари, немає ні моралі, ні справедливості.

Загалом, мій щомісячний конверт на роботі потовстішав до шести сотень баксів. Та й дійсно, я змінився. Мені зараз спокійніше, я стаю добрішим до близьких і навколишніх. Он мама ще й не знає, що я збираюся придбати їй мікрохвилівку за сто доларів. I Дмитрові що-небудь куплю. І Віруньці, хоча далі п’яних поцілунків у нас із нею справи поки що не посувалися. Використовувати Мирині «чергування» для того, щоб приводити сюди цю яскраву цукерочку в переповнену запахами минулого комуналку, в мене немає ні найменшого бажання. Та й вона, як це не дивно, виявилася дівчинкою доброго виховання. I щебече, що ще не підготувала своїх батьків до того, щоб привести до себе додому чоловіка. I все це в двадцять з лишком років!

Повітряний простір. 16 січня 2005 року.

Літак вилетів із Борисполя о п’ятнадцятій нуль-нуль. Вже десять по четвертій.

— Можливо, що-небудь з’їсте? — нахиляється наді мною стюардеса-білявка.

— Ні, — хитаю головою. — Дайте ще віскі!

Вона підходить до бару на коліщатах. Я в неї, у стюардеси, сьогодні сам. Сам на весь бізнес-клас. Вона бачить мій стан. Стюардеси — чудові психологи, знають кого пожаліти, кого приструнити. Мене треба жаліти. В мене очі розболілися від жалю до самого себе. Мене всього трусить, щойно я замислююся, уявляю собі, як це все відбулося.

Вранці мене біля кабінету чекав полковник Свєтлов. Обличчя з кам’яним виразом, але очі проникливі, живі. Він привітався зі мною, кивнувши головою. Зайшов за мною слідом. А потім відразу доповів новину тихим вібруючим голосом: «У вас нещастя, Сергію Павловичу. Ваш брат Дмитро і його дружина стрибнули у провалля. Самогубство».