Андрй Курков - Остання любов президента

— I це ось тут, — я намагався визначити вагу цієї штучки, піднявши її на долоні, — ось тут моя свобода?

— I життя, — додав генерал. — Зате ми можемо починати діяти рішучіше.

— Дій. — Я поглянув з вдячністю на Свєтлова. — Я радий, що не помилився в тобі!

Свєтлов підвівся. Попрямував до дверей. Перед тим як вийти, обернувся.

— Вам треба добре виспатися. Завтра буде довгий і важкий день. I, мабуть, нервовий...

Його погляд зупинився на моїй долоні, у якій я й досі тримав вимикач свого серця.

— Може, віддасте на зберігання? — обережно запитав Свєтлов.

Я заперечно похитав головою.

Київ. Серпень 1992 року.

— У мене буде дитина! — за сніданком заявила Мира.

Ми сиділи за столом, як завжди. Моя тахта ще не була накрита пледом, її ліжко теж не було заслане.

Я мало не вдавився яєчнею. I відразу почав пригадувати: коли ми з нею «вовтузились» востаннє. Виникли неприємні підозри, але вона їх швидко розвіяла.

— Ми з Вітею за кілька днів розписуємося, — продовжувала вона.

— I що, будете справляти весілля?

— Маленьке, тільки для його друзів.

— Тут?

— Ні, під час його чергування, у кочегарці.

— Мене запросиш?

— Якщо він не буде проти...

Я розуміюче кивнув.

— Як ти поставишся до того, щоб його тут прописати? — запитала вона після паузи, спрямовуючи на мене напружений погляд.

— Тут? — Я замислився. — Скільки нас вже тут прописано? Ти, я, твоя мама...

— Он бачиш, уже навіть немає значення скільки!

— О, до того ж ще потім приєднається твоя дитина, і всього буде п’ять! — Мої підрахунки перервав істеричний сміх. — Сюди стількох не пропишуть!

— За п’ятдесят доларів сюди пропишуть ще двох бабусь і трьох єврейських дідусів, — поблажливо, ніби розмовляючи з дурником, промовила вона.

— Прописуй, кого хочеш, — махнув я рукою.

Через півгодини вона пішла, а я залишився сидіти за столом. I почав жалкувати про сказані мною останні слова. Бо мій куток у цій квартирі міг би зменшитись від семи метрів до чотирьох. I що мені тоді залишиться робити? Повертатися до мами? Ні! Потрібно шукати інший вихід.

Увечері, після робочого дня, я зателефонував до отця Василія і запропонував зустрітися. Він радо погодився.

Ми домовилися про вечірнє купання. Спускаючись до Олександрівської колони, я думав про Віру. Думав, що треба післязавтра, у суботу, запросити її на пляж. На Труханів або в Гідропарк!

Отець Василій уже чекав мене внизу. Бадьорим кроком ми перейшли через Пішохідний міст, поплавали в Дніпрі. Повітря вже було не дуже розпечене, але пісок на пляжі все ще тримав у собі енергію минулого дня. I ми лежали на піску без різних там підстилок.

Я розповів батюшці про Миру, її вагітність і весілля, про прописку.

— Мирська суєта, — махнув він рукою. — I ця кімната дріб’язкова! Легко прийшла, легко й піде. Скажемо так: ти зберіг її для близьких старого. Він вдячний тобі з неба!

Я не знав, що сказати. Я очікував почути слушну пораду, а не вислуховувати проповідь.

— Ходімо до нього! — запропонував отець Василій.

На той час ми вже обсохли.

На місці землянки не виявилося ні могили, ні пам’ятника. Ми зупинилися на галявині, що була вщерть вкрита слідами трактора. Могилку стерли з лиця землі так само, як і колись землянку. Коли я побачив цю рукотворну порожнечу, мені закололо серце. I справді, всі ці проблеми з прописками й Мирою виявилися дріб’язковими і недостойними. Якщо ось так легко можна зрівняти з землею могилу людини, тим самим стерши пам’ять про неї, то чи варто переживати про себе, живого? Ну, буде в мене чотири квадратні метри. На небіжчика розраховано два квадратні метри, та й ті можуть забрати! Ось таким чином, трактором або бульдозером!

— Треба сказати Мирі та її мамі, — скорботно вимовив я.

— Бачиш, — басом сказав отець Василій. — Людина — дуже рідкісна сволота, і ніяка релігія її як вид не порятує. Рятувати потрібно таких, як ти, близьких за духом, тих, хто шукає підтримки! Всіх інших — на хер з Ноєвого ковчега!

Уперше я почув від батюшки вульгарне слово, і пролунало воно настільки впевнено, що ніякого протесту всередині мене не викликало.

«На хер їх усіх, на хер!» — подумки повторив я.

А потім подумав, що слова отця Василія виявилися співзвучні з моїми нещодавніми роздумами. Рятувати потрібно близьких!

I я вирішив завтра ж придбати мамі мікрохвилівку, а Дмитрові які-небудь книжки. Зараз він захопився історією і під час нашого останнього візиту вилив на мене силу-силенну фактів із життя маршала Жукова. Візьму-но я пошукаю йому біографію маршала Будьонного.