Андрй Курков - Остання любов президента

«Або який-небудь екзамен у школі: «Хто такий Бунін Сергій Павлович?» — «Президент, у якого вкрали диван». — «Добре. А як називався цей диван?» — «Диван майора Мельниченка». — «А ким був майор Мельниченко?» — «Найзагадковішим героєм України, хитрим, як гетьман Мазепа. Він дуже любив сидіти на цьому дивані». — «Правильно, сідай. Відмінно!»

Усе б нічого. Але сьогодні мене повезуть на томографію серця. Здається, що саме серце передчуває зло. Як пес іноді відчуває або передчуває смерть господаря на відстані. Серце стукає з перебоями, неритмічно.

«Холодної ванни!» — благає мене організм.

«Дідька лисого! — відповідаю я. — Спочатку до лікарів».

Труханів острів. 13 січня 1992 року. Вечір.

Якщо змішати американський фільм жахів з радянським кіно про блокадний Ленінград, то вийде наш сьогоднішній вечір. Давида Ісааковича ми забирали з лікарні швидкої допомоги. Забирали не вранці, а о пів на четверту, коли вже починало сутеніти. Отець Василій обійшов кілька мікроавтобусів з червоними хрестами, що стояли біля лікарні. Порозмовляв з водіями і санітарами. Вибрав найговіркіших і справді вмовив їх допомогти нам у здійсненні «останнього бажання померлого», про що, насправді, сам небіжчик не просив.

Спочатку в моргу ми довели старого до ладу. Одягли на нього костюм, придбаний для розлучення. Потім завантажили у «швидку допомогу». І поїхали.

Їхали тихо, без мигалки та сирени. Напрочуд легко вдалося заїхати на вкритий снігом Пішохідний міст. Доїхали до острова, але з’їжджати з моста водій «швидкої» відмовився навідріз. Довелося вивантажувати Давида Ісааковича разом із ношами просто на сніг. Потім зняли нашого небіжчика з нош, і повернули їх медпрацівникам. Потім ще десять хвилин допомагали водієві практично вручну розвертати мікроавтобус, щоб той міг їхати назад.

I ось попливли, розчинились у ранній січневій темряві два червоних габаритних вогники «рафика», ледве помітне світло його фар. А ми стоїмо з отцем Василієм і дивимося услід «швидкій». Дивимося довго і сумно.

Я починаю мерзнути і нервувати. Але батюшка спускається під міст та витягає звідти раніше заховані дитячі санчата. I ми веземо на них лежачого старого углиб зимових джунглів уже безлюдного острова, в бік його землянки.

Через п’ятнадцять хвилин ми були вже на місці. Батюшка виявився напрочуд практичним чоловіком. Тут уже лежала купа дров, а трішки неподалік у снігу були заховані лом та лопата.

Ми розпалюємо вогнище над умовною землянкою Давида Ісааковича. Мені зрозумілі батюшкові наміри, і я бачу, що перешкод для їхнього здійснення не буде. Багаття розігріє землю, і ми зможемо перетворити умовну могилу на справжню.

Коли годин, мабуть, через п’ять, після двох перерв і однієї випитої просто з пляшки горілки для зігрівання, неглибока могилка була вирита, отець Василій несподівано приймає над покійником урочисту релігійну позу і починає його відспівувати. Баритон батюшки в нашій, освітленій вогнищем, темряві лунає тужливо, але зворушливо. Я майже не розумію слів. Вірніше, я не слухаю слова, я слухаю голос. І я хочу плакати. Полиски вогнища падають на пожовтіле обличчя Давида Ісааковича. Він, ніби воскова фігура, одночасно схожий і несхожий на близьку мені живу людину.

Коли ми акуратно поклали старого у могилу, отець Василій потис його холодну руку і сказав: «До зустрічі, Давиде!» Потім очікувально подивився на мене. Я також потис руку старого, але не зміг промовити жодного слова.

Коли повертались Пішохідним мостом, в обличчя дув колючий морозний вітер. Йшли мовчки. Зійшли на Набережну, дійшли до річкового порту.

Навколо тиша. Жодної машини, жодного віконця, де світилося б. Чесно кажучи, тут і будинків практично немає!

— Змерз? — запитав отець Василій.

— Трохи.

— Ходімо до нього! Я маю ключі. Там і пом’янемо!

На шляху нам трапився нічний кіоск, у якому ми розштовхали продавця-хлопця й придбали кільце угорської «салямі», дві пляшки пива, банку червоної ікри і пляшку горілки.

Після цього йти стало веселіше, та й крижаний вітер вже не здавався таким жорстоким.

Цюріх. 26 жовтня 2004 року.

Час нікуди не поспішає. Я дивлюся на червоне табло готельного електронного годинника. Двадцять хвилин після опівночі. Ніч. У номері, не зважаючи на трішки прочинене вікно, у яке завіває озерну свіжість, на диво тихо. Мабуть, жодна країна не спить так міцно та безтурботно, як Швейцарія. I поруч, звично лежачи на боці, спить Світлана. Вона спить обличчям до мене, на просторому квадратному ліжку. Правильніше сказати, вона спить животом до мене. Щоб дотягтися до її тонкого акуратного носика, потрібно лише простягти руку. А живіт — ось він. Він впирається мені в ребра. Я лежу на спині. Дивлюсь у стелю. Я сам притулився ближче до Світлани, сам вперся ребрами в її живіт, у якому живуть наші малюки. Сам слухаю шкірою їхні рухи. Близнюки то завмирають, то знову починають рухатись.