Андрй Курков - Остання любов президента

— А ти в курсі, що зараз збирають підписи за твій імпічмент? — шепоче Майя, ставши раптом серйозною, навіть занепокоєною.

— Звідки ти це знаєш?

— Прочитала в газеті.

— Цікаво. І хто ж їх збирає?

— І комуністи, і об’єднана права опозиція...

— Казимир, чи що?

— Так. Пишуть, що він от-от очолить опозицію.

— Все! Годі! Про політику жодного слова! — Я дивлюся на перепелині яйця, а сам думаю про Казимира. Мрію: от коли б його самого за ці перепелині яйця десь підвісити. Поки не затхнеться.

— Ти такий нещасний, — шепоче раптом Майя, дивлячись на мене зовсім іншими, вологими від співчуття очима.

— Ти тільки не плач, — жартівливо благаю її я. — У нас сорок п’ять мільйонів нещасних, і я в них — за старшого. Так що пожалій усю країну, а не окремо узятого президента.

На столі ще безліч їстівних «мініатюр», але пікнік уже видихся. У мене немає бажання розмовляти з Майєю. Вино ми допиваємо мовчки.

Вона йде першою. Її завезуть на Десятинну, а я тут ще ненадовго залишуся. Має підійти Свєтлов. Сподіваюся, він матиме що мені розповісти.

Київ. 12 січня 1992 року.

— Ти запізнюєшся, — дорікає мені отець Василій, щойно я спускаюсь у кафе-підвал «Квінта» на Великій Житомирській.

Ми справді домовились на першу дня, але на вулицях ожеледиця, і транспорт ледве їздить.

Він замовляє мені п’ятдесят грамів горілки. Я сідаю за столик. Навіть не знімаю знайдений недавно в шафі старий кожух з овечої шкури. На дворі — п’ятнадцять градусів морозу. Шкода, що я не знайшов рукавиць.

— То що за новини? — запитую я в батюшки.

— Спочатку вип’ємо, — похмуро відповідає він.

Я піднімаю чарку, щоб цокнутися, але він відводить свою чарку вбік. Як на поминках.

«Зрозуміло! — дійшло до мене. — Справді, хтось помер. Невже старий?»

— Давид Ісаакович нас покинув, — випивши горілку, тихо повідомив отець Василій. — Інсульт.

Я з розумінням і скорботою киваю.

— Коли похорони? — запитую.

— Це вже нам вирішувати. У нього нікого, крім нас з тобою, не було. Колишню дружину й дочку сповіщати не будемо. Поки що не треба.

Він дістає з кишені своєї старенької дублянки в’язку ключів і кладе на стіл.

Потім довго й пильно вдивляється мені у вічі.

— Знаєш, — нарешті починає він. — Потрібно завтра його забрати з моргу. Я не думаю, що він хотів би похоронів.

— А чого б він хотів? — цікавлюся я, намагаючись зрозуміти хід думки отця Василія.

— Якщо ти мені допоможеш, ми його порадуємо...

— ...? — На моєму обличчі з’являється запитання. Сформулювати його чітко і швидко я не можу.

— Пам’ятаєш, на місці своєї землянки він насипав могильний пагорб і встановив хрест? Це й буде його могила! Його улюблене місце, його справжня домівка, без усяких сусідів і спільної кухні.

Я погоджуюсь. А в моїй голові до першого німого запитання додалося ще чимало інших запитань, конкретніших. Як перевезти небіжчика на Труханів острів? Як і чим довбати замерзлу землю? І взагалі: як ховати? В труні? Чи просто так?

— А так взагалі можна? — обережно запитую я.

— Тільки один Господь нам суддя, і він нам цього не заборонить!

Я знизую плечима.

— Я був у нього вдома. — Батюшка вказує головою на в’язку ключів. — У нього там були гроші. На похорон і поминки повинно вистачити...

Цюріх. 25 жовтня 2004 року.

Результати останнього Світланиного медогляду додали впевненості в післязавтрашньому дні. Але в лікарні Світлана й Валя мали бути вже завтра вранці. Це про всяк випадок, як сказав лікар. Той самий лікар провів своєрідну співбесіду зі мною і Дмитром. Я пішов першим, а моїм перекладачем була Валя. Її щоки напередодні пологів майоріли здоровим рум’янцем. Я не втомлювався порівнювати її зі Світланою, вірніше, їхні настрої, посмішки, самопочуття. І щоки я зауважив насамперед тому, що Світланине обличчя, натомість, відрізнялося особливою блідістю, яка з’явилася вже у Цюріху. Вона й відпочивала більше, ніж Валя, але втома не сходила їй з обличчя, очі не горіли звичним вогнем. Звичайно, виношувати одну дитину легше, ніж двох, міркував я. І саме цим пояснював різницю між самопочуттям і настроєм обох сестер.

— Ви бажаєте бути присутнім під час пологів? — розпитував мене лікар.

— Я не проти, але дружина не хоче.

Валя переклала.

— Тоді ми триматимемо вас у курсі від тієї миті, як відійдуть води. Ви можете перебувати в кімнаті відпочинку, це поруч із палатою вашої дружини. Як тільки почнеться процес, ми переведемо її в пологову, це далі по коридору. Ми регулярно будемо вам про все повідомляти.