Василь Слапчук - Книга забуття

Місько Гаплик — п’яниця й ледащо, йому вже за тридцять, а він ще не жонатий і господарством не хоче займатися. Баба Мірка — його мати — безперестанку бідкається з цього приводу; те, що її син не обзавівся жінкою, непокоїть бабу навіть більше, ніж той скорботний факт, що він абсолютний нікчема. При нагоді баба Мірка любила згадати, витираючи кутиком хустки уявну сльозу, яким неперевершеним господарем був її покійний чоловік Семен, які він їй хустки з френзелями купував, які дукачі дарував (ще за її дівування Семен три роки за нею впадав, добиваючись її); вона тими дукачами як обвішається, то на вечорниці ще якось зайде, а до танцю йти — вже сил немає. На що дід Кулко, відхаркавшись і смачно сплюнувши, позаочі не проминав уточнити: «Таким самим лайдаком був, як і його синок». Мало не щовечора, коли хмільний Місько прибивався додому, баба Мірка здіймала лемент, нарікаючи на власну тяжку долю, голосила, що не переживе цього, й закликала сусідів і весь світ у свідки. Часом Місько ставав буйним і баба Мірка бігла через городи до них на подвір’я, благаючи, аби дід вступився за неї, адже ж він начальник, бо її непутящий син грозиться спалити хату, а що вона боронила своє гніздечко, він прогнав матір із дому, і тепер вона сирота сердешна, безпритульна. Дід мовчки кидає все і йде врозумляти дебошира. На дідові резони Місько зазвичай відсварюється: «Ви мені не указ. Я чоловік вільний, не колгоспний» (він працює робочим у лісництві), але після цього покірно вкладається спати.

— Місько — мушачий бог?! — Дід не втримується від сміху.

Баба теж усміхається, але ховає усміх, щоб не давати онукові поганого прикладу.

— Не мели нісенітниць, — виховує малого. — Місько з тобою свиней не пас. Він — дорослий дядько, і якщо ти будеш пащекувати — відлупить тебе…

— Не відлупить, — безпечно каже хлопчик і, сьорбнувши борщу, брязкає ложкою об тарілку. — Хай тільки спробує — я дідові скажу.

— Бачиш до чого твоє заступництво веде?! — дорікає баба дідові. — Що мале, а що старе — однаково. Скільки разів тобі казала: не пускай його на пасіку. Бракує тільки, щоб дитину бджоли покусали…

— Нічого, це корисно, — благодушно відзивається дід.

— Корисно, — передражнює баба. — Часом корисно ременем по одному місцю пройтися, але ніхто чогось цього не робить. Хоч треба!

Переводить суворий погляд із діда на онука.

— Нічого я не мелю, — каже хлопчик. — Наш дід — бджолиний бог, а я, як вирослу, то буду богом космонавтів.

— Це ще що за новини?! — Завмирає на місці баба, наче справді уздріла маленького космічного Будду.

Дід теж вражено зводить брови. Про бога космонавтів він ще не чув.

Хлопчик вражений бабиним невірством.

— Дід сам мені казав.

Баба вертається поглядом до діда.

— Я не знаю, — увесь її вигляд демонструє осуд, — що ти собі думаєш?! Ти ж партійний! Хочеш, щоб тебе по кабінетах затягали? Людям тільки того дай — донесуть та ще й прибрешуть. Дитину пантеличиш, голову нісенітницями забиваєш… Але з нього який спрос, воно ще не тямить, а з тебе спитають… Я прямо дивуюся…

Дід мовчки жує, вигляд у нього спокійний і безтурботний. Таке враження, що й він не дуже дослухається до баби. Переморгується з онуком. Хлопчик крутить урізнобіч головою, розхитується тулубом і робить незчисленну хаотичну кількість рухів руками. Не дивно, що ложка знову падає долу.

— А я що казала?! — вигукує баба, ніби зрадівши, що нарешті збулося її передбачення. — Ось не дам тобі другої.

Малий зиркає під стіл, але не лізе за втраченим знаряддям їжі.

— Я вже не хочу борщу.

Баба ставить перед ними коричневу поливану місцями облуплену макітру з варениками.

Після обіду дід сідає на лавці неподалік колодязя, щоб перекурити. Хлопчик примощується поряд.

— Діду, а ви справжній дід?

Дід трохи здивований такою постановкою питання.

— Щонайсправжнісінький, — каже твердо.

Він і справді не схожий на діда, йому ледь за п’ятдесят він моложавий і підтягнутий, як відставний військовий офіцер (війну дід пройшов рядовим бійцем), рухи його тіла легкі й точні. Хлопчикового діда навіть дядьком ніхто не кличе оскільки він — особа офіційна: головний зоотехнік. Позаочі його й звуть усі зоотехніком. Або за прізвищем — Корнелюком. А при спілкуванні — Павловичем.

— Діду, ви — Корнелюк?

— Корнелюк.

Дід курить, ховаючи цигарку в кулаку. Ця звичка зосталася в нього з війни; у темряві безпечний курець — пожива для снайпера.

—І я — Корнелюк?