Василь Слапчук - Книга забуття

— Де? У школі?

—І в школі теж.

— А ще де?

— Всюди.

—І в кукурудзі?

Дід дивиться на онука трохи здивовано, трохи запитально, мовляв, що за фантазії? Стенає раменом.

— Не знаю, чого доброго можна навчитися в кукурудзі, — каже він і вказує поглядом на хвіртку. — Біжи — грайся.

Хлопчик корчить невдоволену міну.

— Нє-е, — капризно перечить і сідає долу. — Хочу подивитися, як ви димом дмухаєте. Нащо ви на них димите? Хочете, щоб поздихали?

Дід терпляче роз’яснює:

— Щоб не кусалися. Коли бджоли чують дим, то думають: якщо є дим, то є й вогонь, а вогонь — це небезпека, отже, треба рятуватися. Щоб вижити, потрібно запастися харчем — медом, бджоли швиденько набирають його повен зобик, а коли в них зобик забитий медом, вони не можуть вигнутися так, щоб ужалити.

У малого одразу ж виникає запитання:

— Який зобик?

Проте дід, на відміну від інших дорослих, ніколи не губиться перед його запитаннями.

— Ти цукерку зараз де тримаєш? — і собі запитує він.

Хлопчик роззявляє рот і вказує на нього пальцем.

— А якби був бджолою, то тримав би в зобику.

— Зобик — це бджолиний рот?

— Можна й так сказати. Тільки він розташований у бджоли не в голові, а в животі.

— А-а, — вдоволений поясненням, тягне хлопчик. — А чого одні вулики толюю покриті, а другі під бляхою? Бо в тих бджоли багатші? У них більше меду? Так?

На їхньому хуторі тільки сім хат, і їхня — єдина під бляхою, інші під шифером або черепицею. Лід Кулко свою халупу недавно руберойдом покрив, у самотньої баби Ксеньки та багатодітних Мульків ще під соломою стоять, а в Міська взагалі невідомо що на даху робиться, наче це не будівля, а купа сміття.

Дід шкребе за вухом і мовчки дивиться на малого — він і не підозрював, що тому вже відомо про соціальну нерівність. І хоча Карл Маркс цілу науку розробив, а Ленін її в життя втілив і з усіх пам’ятників на правильний шлях кепкою вказує, та й районна газета «Будівник комунізму» кожним номером на рівність і братерство благословляє, а все одно в одного хата під бляхою, а в іншого — купа сміття, і нічого ти поки що з цим не вдієш.

— Жерсть — хороше покриття, але для вулика не дуже придатне, — тлумачить, наче дорослому. — Відлунює на кожну дощову краплю, а бджоли від цього тривожаться. Руберойд поглинає звук, але під час спеки може трохи смердіти, що теж недобре — бджоли не люблять різких запахів.

Дід ще рота не стулив, а хлопчик уже з новим запитанням:

— А чого бджоли кусаються?

Й отримує негайну відповідь:

— Там де мед, там і жало.

— А чого?

Дід здвигає плечем.

— Так уже повелося. Може, для рівноваги. — і в пожвавлюється. — Що характерно: агресивні бджоли збирають більше меду, ніж мирні. Хіба не аргумент? — його брови стрибають на чоло, а потім, повернувшись у попереднє положення, схвильовано танцюють на місці. — Природа про все подбала. Природу отак із ходу не збагнеш. Ніхто не знає чого в бджоли більше порядку, ніж у людини.

Хлопчик не зводить із діда зацікавленого погляду, сенс його слів зрозумілий йому не більше, ніж сенс бджолиного дзижчання. Він нічого не знає про цей довколишній світ, але йому досить комфортно в ньому, бо він іще є його повноцінною частиною; всі діти з часом виростають, дорослішають, відчужуються від світу, стають у ньому чужорідними тілами. Хлопчик поки що живе в гармонії з природою, як квітка чи пташка. На рівні серця світ зрозумілий і бездоганно впорядкований, очевидно, його так задумано, тому слід сприймати як універсальну відповідь, як благословення, проте на рівні голови він породжує безліч запитань, викликаючи бажання збагнути, увібгати й умістити його цілком усередині себе так, як світ нині вміщає хлопчика в собі. Проте це лише гра, яка цікава лише доти, поки не наскучить. Хлопчик вивчає діда примруженими очима, ганяє язиком карамельку із-за однієї щоки за іншу, вдоволено прислухаючись до звуку, який зчиняється від того, що цукерка вдаряється об зуби. Цукерка в роті, бджоли над пасікою, будиночки вуликів, дід, який говорить із ним, як із рівним, — усе це складові тієї локальної гармонії, що майже кожному доступна в дитинстві й яка в той час видається глобальною, поширеною на всіх і на все.

— Діду, а вас бджоли люблять чи бояться?

Дідові брови сходяться на переніссі, він явно збентежений серйозністю запитання, але в міру того, як йому вдається сформулювати відповідь, його чоло розгладжується.

— У таких справах любові без страху не буває.

— У яких справах?