Василь Слапчук - Книга забуття

Хлопчик прочиняє хвіртку в загорожі.

Пасіка відгороджена від решти світу парканом — такими парканами в містах відмежовують будівельні майданчики, але хлопчик ще не був у місті, принаймні не пам’ятає, щоб був, йому немає з чим порівнювати, він знає лише, що це найвища загорода з тих, які будь-коли траплялися на його шляху. Якби хлопчик зіп’явся навшпиньки, а потім якимсь чином став сам собі на плечі, то тільки тоді зумів би зиркнути поверх неї. Нефарбовані й почорнілі від часу дошки, що місцями покрилися зеленкуватими та коричневими лишайниками, щільно прилаштовані одна до одної; якщо й трапляються щілини, то вони надто високо або не достатньо широкі, аби підглянути, що відбувається в бджолиному царстві. Хоч скільки тицяйся в них носом, нічого цікавого не побачиш.

Хвіртка знехотя піддається, хлопчик боком прослизає досередини.

Більшість вуликів пофарбовано світло-голубою фарбою, кілька в дальньому кутку — зеленою, один біля самого входу — рудою, а поряд із ним два — жовтою. Хлопчик любить проводити час за розмальовуванням паперу різнокольоровими олівцями — їх у нього дванадцять, і хоч ще недавно фарбував траву червоною барвою, як на свої п’ять літ, доволі добре розрізняє кольори. Значно ліпше, ніж рахує; вважається, що перший десяток цифр він уже засвоїв, та насправді успішно добирається лише до сімки, після якої, як правило, збивається, починає вгадувати, а називаючи останні три, обов’язково переставляє їх місцями. Тому хлопчик задовольняється констатацією, що вуликів багато, це все одно, що він їх полічив, адже «багато» для нього таке ж конкретне число, як три чи сім. Деякі вулики мають дашки, покриті фарбованою на руде жерстю, кілька — оцинкованою, інші — оббиті чорним толем. На декотрих поверх жерсті накинута мішковина.

Дід тримає в руках чорну бляшанку з гострим дзьобом на верхівці (наче у ворони, думає хлопчик), що видається вперед. До бляшанки припасований брезентовий міх, схожий на іграшкову гармошку, яку коли розтягувати й стискати, то замість музики із дзьоба бляшанки вихоплюється сизий струмінь диму. Дід, нагнувшись, дмухає димом у щілину вулика.

— Діду-у! Ді-іду! — кличе хлопчик.

Дід не озирається. Взявшись обома руками за верхівку вулика, він знімає оббитий бляхою дашок і ставить його на ребро, прихиливши до бокової стінки бджолиного будиночка. Зазирає досередини, щедро обдає вулик димом, на що бджоли відповідають сердитим гудінням. Кільканадцять потривожених бджіл золотим німбом кружляють у діда над головою.

― Ді-іду-у!

Дід кидає оком у бік хлопчика.

І — Не йди сюди, бо бджоли покусають.

Хлопчик ніби й не чує, зумисне розкарячившись, розхитуючись і загрібаючи ногами в сандаликах, наближається до діда; попутно він присідає біля кожного вулика, щоб привітати бджолину родину життєрадісним прицмокуванням (за правою щокою в нього цокає об зуби карамелька) й подивитися, як бурштинові тільця бджіл розминаються у щілинах входів; під кожною такою шпарою прилаштована поличка (своєрідний ґанок), із якої стартували і на яку приземлялися невгомонні комахи.

— А вас не покусають?

— Не покусають.

— А чого вас не покусають? Хлопчик якусь мить, звівши очі на ніс, без страху стежить за знервованою бджолою, що дзижчить у нього перед лицем.

— Бо я — їхній бог.

На півдорозі до діда малий зупиняється (очевидно дідова засторога таки долетіла його вух), наче бусол у гнізді’ підгинає одну ногу, щоб почухати носком сандалика литку іншої. Погляд у нього недовірливий.

— Хіба ж ви живете в церкві?

— То людський Бог живе в церкві, — каже дід. — А я — бджолиний бог.

Він знімає кепку й кладе її на дах сусіднього вулика, збираючись одягнути на голову широку торбу з темною сіткою перед обличчям.

— А як же ж вони вас упізнають у цьому мішку?

— По мішку й упізнають.

— А я? Якщо я вдягну мішка, то бджоли подумають, що я — їхній бог? — хлопчик вимовляє «бжджоли».

— Вони подумають, що це якийсь малий у мішку.

Хлопчик, примруживши око, вивчає діда поглядом.

— А коли я виросту, то стану богом?

— Може, й станеш. — Дід проводить п’ятірнею від чола до потилиці по доволі густій чуприні. — Життя покаже, хто кому голова колгоспу.

— А на бога треба вчитися?

— Аякже.