Василь Слапчук - Книга забуття

—І ти, — кивком підтверджує дід.

—І тато?

— Так.

— А я також головний зоотехнік?

Дід усмішкою затискає кінчик сигарети і втягує щоки. Враз закашлюється. Може, дим йому не туди потрапив? Хлопчик стукає діда долонею по спині. Від цього дідова усмішка тільки ширшає.

— Ти — ні, — каже, відкашлявшись.

— А тато?

—І тато — ні.

— А чого? — не вгаває малий.

— На зоотехніка треба спеціально вчитися, — пояснює дід.

— А-а, — мовить хлопчик із замисленим лицем. — А на Корнелюка теж треба вчитися?

Попри свій серйозний вигляд, малий безперестанку бовтає ногами. Задирає до діда обличчя, сонце світить йому в очі, і він мружиться й морщить носа. Хоча, можливо, виною цьому не сонце, а звичка до кривляння. А може, така рухлива міміка нормальна для дітей. Усе-таки мало він буває з онуком, думає дід. Усе більше з худобою. Зітхає. Дивиться на малого згори вниз, трохи через плече. Їхні скошені погляди зустрічаються.

— На Корнелюка — не треба, — відповідає дід. — Корнелюком потрібно вродитися. І зватися. — Трішки подумавши, додає: — А головне — бути.

Хлопчик мовчить. Дід затягується, видихає дим.

— Ти зрозумів мене?

— Так, зрозумів.

Дід перекладає цигарку в ліву руку, правою гладить малого по м’якенькій чуприні.

— Молодець.

Затримує долоню в малого на голові.

― Дід Кулко всім людям дід, а ви — тільки мені, — підбиває підсумки дітвак.

До дідових ніг, вигинаючи спину, лащиться кіт. Неподалік, щось дзьобаючи, розважливо походжають кілька курок. Трохи осторонь від них гордо витягує шию і з якоюсь незрозумілою претензією скалить око на світ вогнистий півень. Над дідом красиво кучерявляться сизі кільця диму.

— Діду! — озивається хлопчик.

— Що?

— Навчіть мене курити, бо хлопці сміються, що я не вмію пакати. Прозиваються маминим синочком.

— Які хлопці? — зацікавлюється дід.

— Мітька, Федько і навіть той малий Стьопик.

— А вони що — вже курять?

— Угу. В кукурудзі.

—І ти з ними?

— Ну. Тільки в мене сльози з очей ідуть, і хлопці дражняться.

— А не рано? — запитує дід.

Хлопчик завмирає в очікуванні.

— То що, навчите?

Дід, востаннє пакнувши (докурює цигарку до самих нігтів), кидає недопалка на землю й розчавлює підбором.

— Підростеш — навчу, — обіцяє дід. — А поки що не кури, добре?

— Добре, — пристає на умову онук.

Кіт вистрибує на лавку й залазить хлопчикові на руки, той чухає його за вухом, викликаючи вдоволене котяче муркотання.

— Діду, а у вас є крила?

Діда, здається, це запитання не дивує. Він зітхає, задира обличчя до неба й ще раз зітхає. Мацає себе по боковій кишені піджака, в якій лежать цигарки, наче там у нього серце.

— Є, — каже з легким сумом, — тільки маленькі.

Хлопчика ця новина також не дивує. Він цілком задоволений відповіддю. Дід дістає зім’яту пачку «Прими», крутить її в руках, зазирає досередини, ніби лічить цигарки, й рішуче повертає до кишені.

— Уже більше норми, — каже.

Виходить, що й справді рахував.

— Із цим краще не розпочинати, — продовжує дід. — Як почнеш — то вже міри нема. Два рази пробував покинути… — Він дивиться на свою порожню долоню, тре вказівним та середнім пальцями об великий, наче перевіряє, чи вдасться зішкребти з них жовтий нікотиновий наліт. — Я до війни не курив.

Хлопчик зазирає йому в лице.

— Я теж до війни не буду курити, — запевняє щиро; із його вигляду та інтонації можна здогадатися, що малому хочеться догодити дідові, зробити йому щось приємне.

Дід знову гладить онука по голові, спочатку, ніби розчісує чуба, потім пригладжує волоссячко на потилиці.

— Пора стригтися, — зауважує.

— Не хочу, — крутить головою малий. — Машинка скубається.

Дід зводиться.

— Треба їхати.

— Куди?

— Проїдуся по фермах. На відгодівельний загляну.

— Сьогодні неділя, вихідний, — нагадує хлопчик. Йому не хочеться розлучатися з дідом.

— Корови про це не знають.

Дідів «бобик» стоїть під розлогим кленом, дід умисне не заїжджає на подвір’я, щоб бджолам бензином не смерділо. Раніше дід їздив на власному мотоциклі (тепер на ньому їздить хлопчиків батько), а коли запустили відгодівельний комплекс, голова колгоспу віддав дідові свого «бобика», а собі купив нову «Волгу».

Хлопчик біжить за дідом.

— Провезете мене?

— Аякже.

Дід відчиняє дверцята. Хлопчик першим застрибує до салону.

— А можна я покерую?

Дід садовить його собі на коліна, малий міцно хапається за кермо. Авто рушає, поволі котиться польовою дорогою; в’їжджені лише дві колії, між якими росте ледве припорошена курявою трава.