Василь Слапчук - Книга забуття

Хлопчик витягує шию, аби бачити перед собою шлях.

— Можна я бібікну?

— Бібікни.

Дід зупиняється навпроти Калинцевого обійстя, точніше, того, що раніше було обійстям, тепер це — проросле бур’яном румовище.

— Досить, а то буде тобі далеко вертатися.

Хлопчик махає вслід «бобикові» рукою. Провівши авто очима, він уже збирається пришпорити уявного коня (пішки ходити нецікаво), щоб із місця перейти в галоп, але від руїн долинає голосний розбійницький посвист. Так свистіти вміє лише Мітька. Он його світловолоса голова видніється між заростей. Хлопчик і собі пробує свиснути у відповідь, але хоч як складає губи — жодного пристойного звуку, який хоча б віддалено нагадував Мітьків свист, у нього не виходить, лише якесь недолуге гусяче шипіння. З досадою витирає тильним боком долоні слину з підборіддя.

Хлопчаки сидять на моріжку — мабуть, щойно розташувалися, бо ні карт (у карти зазвичай грають Мітька з Федьком, Миколка зі Стьопиком у картах ще не тямлять, їм лише доручається колоду тасувати і відбій складати), ні ножика, в який учаться грати й найменші, не видно.

— Ну шо, малий? — зустрічає хлопчика Мітька. — Як діла?

Мітька — їхній заводій, восени він піде вже до третього класу, в нього навіть штани є такі, в які заволікається шкіряний ремінь із блискучою пряжкою, як у дорослого. Зараз на ньому звичайні хлоп’ячі штани на гумці, у своїх дорослих штанах він ходить лише до школи і то не щодня, однак ніколи не забуває про ту свою деталь одягу, яка вирізняє його з усієї цієї дитячої дрібноти й долучає до привільного світу дорослих, у який усі вони мріють чимскоріше влитися, і дбає про те, щоби й інші про це пам’ятали.

— Хи-ги-ги! — щирить дрібні мишачі зуби Стьопик. ― Як діва, мавий?

Недорікуватий Стьопик — Миколчин ровесник, він задерикуватий і вадливий, із ним хлопчик найчастіше конфліктує. Вважається, що Стьопик — відчайдух, а Миколка — мамин мазунчик, Звичайно, хлопчик із цим не згідний. Він неприязно дивиться на веселе обличчя Стьопика й корчить зневажливу гримасу. Відчуває: це саме такий момент, коли добре було б, відкопиливши нижню губу, сплюнути під ноги, як це робить Мітька, але в роті, як на зло, зовсім сухо.

— Як лягла, то дала, а як встала, то забрала, — відповідає Миколка Мітькові, намагаючись бути подібним на ватажка.

Смисл цих слів для нього майже цілковито закритий (якісь лише смутні химерні здогади бентежили його уяву), але слова ці, наче пароль, головне — правильно відтворити саму формулу, не збитися, нічого не перекрутити — реакція гарантована. Тож і тепер друзі вдоволено гигикають. Зачувши цю відповідь, навіть дорослі хлопці, які вже ходять до клубу, голосно регочуть. Але не зневажливо, а схвально, підбадьорливо, із поблажливою повагою.

— Хи, мавий, хи-хи, — продовжує хихотіти й корчити мордочку Стьопик, задирається: — Со мавий?

— Сам малий, — супиться Миколка. — Я вищий від тебе.

— Зате я тебе побову, — із викликом каже Стьопик і з готовністю зводиться. — Сповим — покваду тебе на вопатки.

Стьопик — із багатодітної сім’ї, у нього шестеро чи семеро, а може, й більше сестер, а оскільки він наймолодший, то кожна виховує його на свій лад, не дуже зважаючи на те, що він — єдиний мужчина у їхньому дівочому виводку, тому Стьопик ще з колиски зіткнувся з тяжкою життєвою дійсністю, загартувався й навчився відстоювати свій чоловічий гонор. Він перебував у стані постійної війни із сестрами, відмовляючись їм коритися, навіть найстаршій, яка за віком годилася йому в матері. Стьопик був мізерним, але дуже спритним та жилуватим, а, головне — диким. Цій його дикості кімнатний Миколка, якого плекали й ніжили всією родиною, сюсюкаючи та дмухаючи, як на яку невидану цяцю, не мав чого протиставити.

— Не лізь, бо дідові скажу, — пригрозив він про всяк випадок.

— Дузе я боюся твого діда! — Стьопик випинає вперед живота. — Я йому ковеса в «бобику» попвобиваю.

— Тільки спробуй, він тебе в силосну яму вкине.

Подібна перспектива не вабила Стьопика, що одразу ж позначилося на його самовпевненості. Проте він не бажав визнавати себе переможеним.

— А я втецу.

— Не втечеш, мій дід на «бобику» скоріше їздить, ніж ти бігаєш.

Спантеличений Стьопик замислився, шукаючи виходу з критичної ситуації.

— А я, а я…

Йому думка тупцяється на місці, Стьопик не дуже вигадливий.

— …заваз як вмазу тобі! — Складає пальці в кулак.

Миколка озирається на Мітьку, шукаючи в нього захисту.

— Цукерку маєш? — запитує Мітька.