Руслан Горовий - Ген воїна

— Що це в лісі здохло? — спитала мати, що зайшла до хати із сіней, — Невже мій Женька гуляти зібрався?

— Гу-у-ляти, танцю-у-вати, — заспівав із кутка Євген і в такому ж тоні додав: — А якщо даси мені праску, я піду навіть не м’ятий.

— Серденько, очі роззуй, — у тон йому співом відповіла мати, — праска у сінях стоїть.

Обоє розсміялися, мати вийшла на хвилину й повернулася із праскою. Жартома відштовхнула сина від столу:

— Іди геть, я тут і без малечі впораюся, — і заходилася прасувати.

Євген сів біля вікна, дістав цигарку і запалив, мрійливо дивлячись на вулицю.

— Жень, — обізвалася мати, — ти й справді на гульки? І з ким це?

— З ким, з ким, — Євген випустив із рота цівку диму, — із Женькою!

— З яким Женькою?

— Не з яким, — засміявся Євген, — а з якою! З напарницею твоєю. Онде, бачиш, у сусідів усі вікна світяться, збирається. Ну, звісно, з таким хлопцем, як я...

Він не встиг договорити, мати, сміючись, кинула в нього джинси, які він підхопив на льоту.

— Ото ще мені — бабій, дивися, не скривдь дитину, а то я тобі власноруч чуба намну.

Мати кинула Женці й сорочку, вимкнула праску, понесла її в сіни.

— Не переживайте, мадам, буде виконано, мадам, — Євген пробіг повз неї, застібаючи на ходу сорочку. — А чи не бачили ви моїх шкарпеток, мадам?

Танці справили на Женьку паскудне враження. Усе дійство виглядало так: по периметру зали на лавках сиділи хлопці і сьорбали пиво. Їхні обличчя красномовно свідчили, що до цього був самогон. Дівчата в переважній більшості підпирали стіни клубу. А посередині мляво танцювали четверо дебелих дівах, які (як сказав Євген) знають, що їм потрібно. Детальніше він не пояснив, однак Женьці було байдуже. Картина змінювалася, коли вмикали повільну музику. Тоді всі дівчата намагалися стягти з лавок напівп’яних кавалерів. Хтось вигукував:

— Е, ді-джей, Білана давай, шо ти різну фігню крутиш!

— Буде Білан, чекай, — лунало зі сцени, на якій дядечко середнього віку маніпулював двома касетниками.

Чи поставив він таки Білана, Женька так і не дізналася. Коли вони з Євгеном вирішили таки потанцювати і пішли на середину зали, один із хлопців, який сидів неподалік на лаві, раптом загорлав:

— О, наш електрик зі своїми дівчатами не танцює. Йому столичну лярву треба.

Хлопець голосно зареготав, його підтримали ще двоє. Реакція Євгена була негайною:

— Вибач, Женю, я на мить.

Він посміхнувся якоюсь незвичною посмішкою і у два кроки опинився перед парубком, ухопив його за вухо і підняв із лави, вивертаючи голову назад.

— Хтось тут, — звернувся він до хлопця, — знає багато різних слів.

Женька побачив, що двоє союзників підхопилися на ноги, і спокійно повернувся до них, тягнучи парубка за собою:

— А ви сидіть, як миші, доки дядя пояснює, що й до чого.

Він, не відпускаючи вуха, підвів вищого від себе парубка до Женьки і, зловісно посміхаючись, наказав йому:

— Ти, здається, хотів щось сказати цій дівчині, то кажи.

— Я, я... — Євген сильніше крутнув вухо. — Я не хотів тебе... — Євген ще крутнув вухо. — Ой! Вас образити. Я не подумав, вибачте мені.

Євген глянув на Женьку і спитав:

— І що мені з ним зробити?

Їх уже щільно оточив натовп. Хлопці й дівчата засиділися і застоялися, а тут раптова пригода! Женька запанікувала. Зараз друзяки зухвальця кинуться на Євгена і розірвуть його на шматки, а той наче й не бачив ніякої небезпеки.

— Відпусти, — тихо попросила дівчина, — досить з нього.

Євген відпустив, і хлопець, як сніп, упав на підлогу, схопившись за вухо.

— Ходімо звідси, — Євген обережно взяв Женьку під руку і повів на вихід. Озирнувшись, вона побачила, що біля парубка зібрався натовп, і автоматично прискорила кроки, бо, здавалося, що на них із Євгеном таки кинуться.

— Не поспішай, — почула вона, — і не бійся. Вони нічого нам не зроблять, — Євген посміхнувся і підморгнув їй.

Надворі розвиднялося. Женька сидів на старому колодязі у сусідки на подвір’ї і з насолодою слухав, як дівчина давала йому прочухана:

— Я думала: вони вб’ють тебе і мене заразом, — стусонула його кулачком у груди. — Ти бачив, які у них пики?

— Якби ото не квасили, то були б не пики, а обличчя. Якби не горілка, жоден би з них рота не роззявив.

— Ну, звісно, — завела знову Женька, — ти такий страшний, що вони тебе бояться.

Євген лише посміхнувся і пригадав, як після армії вперше прийшов у клуб. Тоді, звівшись із хлопцями, він пообіцяв: якщо не відчепляться, то зламає усім трьом руки. Зрештою, так воно і сталося. Його навіть викликав дільничний. Однак парубки не писали заяв, бо це був би геть сміх, тож Євген відбувся суворою розмовою з матір’ю та міліцією. Минуло два роки, але в селі пам’ять про той випадок не стерлася. Понад те, молодь знала, що за Женьку дорослі дядьки і нирки повідбивають, адже він, на відміну від них, працює на стані та ще й ремонтує домашню техніку. Отож Євген добре розумів, що ніхто йому нічого не зробить. Тим часом дівчина і далі бубоніла: