Руслан Горовий - Ген воїна

— От бачиш, що робиться. Усе проти мене. А я тут, між іншим, лише перший день. — В очах дівчини грали бісики, — Одні під потяг лізуть, інші літають!

Євген теж розсміявся.

— Ти не ображайся на мене. Я на цьому переїзді, вважай що, виріс. У мене мати тут працює, тож я й спитав, звідки ти взялася.

— Марія Федорівна твоя мама? Отакої! — Дівчина вже не могла сердитися і остаточно розслабилася. — Я ось поскаржуся їй, що ти правила порушуєш. Підставляєш її напарницю.

— То ти будеш тепер тут замість Сергіївни?

— Ну, по-перше, Сергіївна вже давно просилася на пенсію, а по-друге, я тут тимчасово, на практиці.

— Зрозуміло... — Євген заквапився: — Ще побачимося, я на річку, взагалі-то, йду. Тебе як звати?

— Женька.

— Як-як? — Євген підозріло подивився на дівчину.

— За паспортом — Євгенія Власівна, але всі кличуть: Женька.

Євген почухав потилицю.

— Що ж, Женю, будьмо знайомі. Я за паспортом — Єв­ген Романович, але для всіх також — Женька.

Із раннього дитинства Женька мріяла бути стюардесою. Її батько працював у Борисполі техніком, інколи брав малу на роботу і, щоб не плуталася під ногами, доручав приглядіти за нею стюардесам, які на той час були вільними. Маленька Женька заздрила цим жінкам. Стрункі, вдягнені у гарну форму, вони зазвичай торохтіли між собою про свої рейси в далекі краї, про тамтешні красоти, а інколи й дарували малій невеличкі сувеніри. Відтоді Женька й марила небом, хоча батько геть не поділяв сподівань доньки. Обслуговуючи літаки, він не раз і не два бачив Женьчиних кумирів у таких ситуаціях, що сказав їй навідруб:

— До літака потрапиш лише через мій труп. Нічого там робити. Ти знаєш, хто такі стюардеси? Хочеш, щоб увесь порт із мене сміявся: доню в повії віддав!

— Думай, що кажеш, — налітала на батька матір.

— А що — я щось не так кажу? Нехай знає, чим вони там платять за можливість літати!

Коли після школи Женька спробувала нишком подати документи до школи стюардес, батько якось про це дізнався і папери забрав. Ані благання, ані сльози, ані погрози нічого не дали. Влас залишався непохитним, наче скеля.

— Тільки через мій труп!

— І куди мені йти? — плакала Женька. —Я не хочу все життя так, як ти, ходити по одних і тих же вулицях, робити одну й ту ж роботу.

— Іди вчитися! Спеціальність ще нікому не зашкодила. Он на залізницю йди, — якось необачно порадив батько, — будеш їздити світом. Чи ти думаєш, що подорожувати можна лише в літаках?

Женька працювала на переїзді вже тиждень і потроху звикла до свого тимчасового місця роботи. Перші дві ночі довелося спати у сільраді, а потім напарниця знайшла їй куток у сусідки. Син Марії Федорівни сподобався їй з першого знайомства. Полонила його посмішка, блиск в очах та весела вдача.

Було помітно, що парубок, попри зайнятість на роботі, намагається якомога частіше бувати на переїзді. Інколи зранку, ніби ненароком, зустрічав Женьку біля сусідчиного двору і проводжав її на роботу.

— Женю, — почула вона знайомий голос із вулиці.

Дівчина виглянула з вікна і побачила, як завжди, усміхнене обличчя. Вона зазирнула у невеличке дзеркальце, причепурилася і випурхнула із будки.

— Привіт, Женько!

— І тобі, Женько, привіт! — посміхнулася дівчина. — Чи роботи немає, що пильнуєш тут мене?

— Та ні, — хлопець зняв кашкета і провів по волоссі рукою. — Я хотів у тебе спитати: ти ж завтра вільна, пішли у клуб?

— Овва, це щось новеньке. Я собі надумала конспекти почитати — вчитися ж колись треба?!

— Та годі. У вихідний — і за книжки. Ходімо, хоч подивишся, як ми живемо, а то вже скільки тут, а далі будки та хати не ходила.

— Будеш нахабніти — дістанеш, — Женька удала, що розсердилася, але не стрималася і розсміялася.

Чомусь останнім часом, особливо коли парубок був поруч, Женьці завжди було весело. Вона навіть упіймала себе на тому, що усміхається мимоволі, без усілякої на те причини.

— Гаразд, Женю, давай так: ти зайдеш за мною увечері, а тепер не заважай працювати. За двадцять хвилин ітиме столичний потяг.

Хлопець відверто зрадів, махнув рукою і пішов у бік села. Аж раптом зірвав із голови кашкета і підкинув високо вперед. Пробігши декілька кроків, упіймав його і швидко зник за кущами.

— Дитя дитям, — сама до себе сказала Женька і повернулася до будки. — Він ніколи не подорослішає.

Увечері Женька повернувся зі стану раніше. Зняв із себе спітнілий, пропахлий мазутом робочий одяг, ускочив до літнього душу і хлюпався, наспівуючи популярний мотивчик. Потім повернувся до хати, витяг із шафи свої «парадні» джинси та легку сорочку-безрукавку, кинув їх на стіл. Продовжуючи мугикати собі під ніс, заглядав по кутках — шукав праску.