Славко бачив ракету, яку випустили з ручної зенітки. Терорист з ПЗРК стріляв із краю лісосмуги. За мить система «крокодила» зреагувала на небезпеку, і з обох боків гелікоптера відстрелилися теплові уловлювачі. Ракета зреагувала на правий бік і розірвалася далеченько від гелікоптера. Славко посміхнувся, однак уже за мить виявилося, що радів зарано.
Знизу пішли одразу кілька ракет. «Крокодил» знов відстрелив теплові пастки. Проте з лівого боку щось пішло не так: чи то піропатрон виявився бракованим, чи ще щось, однак ракета пішла прямо на тепло лівого двигуна.
— То що, Славко, все ніяк не посадиш гелікоптер? — промовила Янка і засміялася.
Вона і Славко стояли на шляху і дивилися на уламки гелікоптера, що догорали у полі.
Янка чомусь була вдягнена у форму пілота. Славко збагнув, що це сон.
— Рано чи пізно обов’язково посаджу. Це ж лише сон. А уві сні можливо все.
— А як ніколи не посадиш, то що тоді?
Янка вмить перемінилася, тепер на ній була довга вишиванка, а голову прикрашав вінок із жита і маків.
— Хіба, любий, маю до віку чекати?
Янка засміялася і побігла до палаючого гелікоптера. «Стій!» — хотів крикнути Славко, одначе слова застрягли у нього в горлі. Він лише махнув руками. Розум підказував, що треба негайно виринати із цього сну, але у Славка ніяк не виходило.
— Куди ти, Янко? — нарешті прошепотів він. І не впізнав свого голосу. Тихий і сухий, він радше нагадував тріскотіння гілок у багатті.
— Я? — обернулася до Славка Янка. — Я йду через вогнище стрибати. Купала ж, любий, гайда зі мною.
Навколо вмить стемніло. Над головою з’явився Чумацький шлях. Велетенська туша гелікоптера палала на тлі нічного неба і викидала вгору снопи іскор. Янка бігла до вогню і махала Славкові рукою, закликаючи за собою.
— Ні! Стій, не біжи туди, — шепотів Славко. — Зараз вибухнуть паливні баки.
Янка не слухалася. Її тендітна постать темніла і коливалася, неначе примара, на тлі вогню.
— Гайда! — ще раз обернулася Янка до Славка і стрибнула. Наступної миті стіна вогню розлетілася на мільярди зірок.
— Любий, відкрий очі, благаю!
Славко ледь розклепив важкі повіки. Попервах перед очима кружляли різнокольорові кола, але потроху зір повертався. Через якийсь час він побачив Янку. Вона стояла біля ліжка, прикривала долонею рота і щось шепотіла.
— Ти молишся? — тихо спитав Славко.
Кожне слово давалося йому з болем. Здавалося, що губи важили по кількасот кілограмів, та ще й терлися одна об одну, наче сухе порепане каміння.
— Любий, нарешті! — Янка вхопила Славка за руку. — Знаєш, коли мені сказали, що вас підбили, і ви впали десь у полі під перехресним вогнем, я не повірила, що ти загинув.
Голос Янки тремтів, вона говорила скоромовкою, неначе боялася, що Славко її перепинить, і вона не встигне розповісти все, що хотіла.
— А тоді хлопці знайшли твого штурмана. Вовчик живий. Він взагалі в порядку, у нього тільки нога поранена, в нього стріляли вже на землі, хотіли в полон узяти, та наші встигли відбити. І Вовчик сказав, що ти залишився в кабіні і впав десь у полі. А я все одно вірила, що ти живий.
Славко відчував тепло Янчиної долоні. Вона гладила його руку, а потім піднесла до вуст і почала гарячково цілувати. Її сльози текли по руці Славка і, наче свята вода, холодили та лікували попечену і порепану шкіру.
Славко намагався пригадати своє падіння, та нічого не знаходив про це у пам’яті.
— А ти зміг, — щебетала Янка, — ти зміг, любий. Ти посадив свого «крокодила» на болото.
Славко заплющив очі й опинився в аудиторії училища.
— Не забувайте, — говорив інструктор, — навіть у нештатній ситуації є речі, які грають на вас. У разі більш-менш контрольованого падіння, шукайте водойми, схили. Усе те, що допоможе пом’якшити удар. І взагалі, жага життя — дуже серйозна річ.
— Дякую, — прошепотів Славко.
— І я дякую, — почув здалеку голос Янки. — Щодня, щомиті Йому дякую. Ось отямишся трохи, підемо удвох до храму на сповідь. Я день і ніч молилася, щоби Він зберіг тебе. Щоби дав мені шанс знову тебе обійняти.
Євгенові вже виповнилося двадцять три. Високий, широкоплечий, він якось враз із худорлявого, невиразного юнака перетворився на справжнього чоловіка. Однак у селі він як був, так і лишився Женькою — інакше його ніхто не кликав. Можливо, через відкриту посмішку, яка ніколи не сходила з його обличчя, та веселу вдачу. Він, хоча і зажив слави великого бешкетника, та ніколи не викликав у односельців негативних емоцій. Йому пробачали і всілякі витівки, і регулярні нальоти на громадський (колись колгоспний) сад та сусідські полуниці. Односельці лише махали вслід рукою, мовляв, переросте, адже знали: якщо треба, цей хлопчина із білявим чубом завжди допоможе.
Читать дальше