Руслан Горовий - Ген воїна

Андрій залишив Дяка на горбочку, бо звідти табір непогано проглядався, а сам пішов до будівель.

Найближчий корпус був порожнім. До того ж дерева так проросли крізь нього, що сховатися всередині було неможливо. Андрій роздивився навколо і, скрадаючись, перебіг до іншої будівлі. Це була їдальня. Він протиснувся всередину і ретельно все оглянув. Порожньо. Несподівано лісову тишу розірвали звуки пострілів — пролунала автоматна черга. Потім ще одна. Андрій кинувся на вихід — бій точився там, де він залишив Дяка.

— Японський бог! — перевів автомат у режим стріляння чергою. — Зараз, Дяче, я допоможу!

Намагаючись не викрити себе, він наблизився до місця, де, як вирахував, мав перебувати супротивник Дяка. Аж раптом поміж деревами промайнула тінь. Хтось рухався в його бік. Андрій присів біля пожежного щита за величезним червоним ящиком для піску і спрямував автомат у той бік, звідки долинала безперервна стрілянина. Серце Андрія стукотіло все швидше, наче підлаштовуючись під звуки пострілів. Та ось він побачив постать, що бігла у його бік, і лише дивом не натиснув на гачок. Це була жінка — не просто жінка, а знайома із його снів. Переплутати було неможливо. Ці сині очі він не сплутав би ні з якими іншими.

Андрій напружився, наче пружина, затис автомат однією рукою, щоб звільнити іншу. «Один, два, три, — рахував він подумки, — час!». Він різко стрибнув уперед на жінку, затуляючи їй рота рукою. Обоє впали в траву. А потім Андрій згрупувався і відкотився вбік. Жінку він притискав до себе, автомат спрямував у той бік, звідки вона прийшла. Однак переслідування не було. Більш того, чомусь стрілянина стихла.

Чоловік глянув на жінку, яку підім’яв під себе і так прикривав від нападу. Помилки бути не могло. Саме вона снилася йому стільки років. Він продовжував рукою затуляти врятованій рота. В очах жінки застиг переляк. Її серце так калатало, що їй здавалося: навіть через бронежилет оцей несподіваний її рятівник може його почути.

— Тс-с-с, — прошепотів Андрій, але руки від рота жінки не прибрав,— росіянин один? Просто кивни головою.

Жінка перелякано кивнула, жах в очах потроху згасав.

— Хтось із твоїх ще в полоні?

Марічка хитнула головою, показуючи, що нікого немає.

— Добре, зараз я приберу руку, однак ти не будеш кричати. Інакше він перестріляє нас, як горобців, зрозуміла?

Марічка кивнула. Андрій обережно ослабив руку. Дівчина не мовила жодного слова, ані звуку.

— Молодець, слухай мене. Якщо хочеш жити, сиди тут, — він показав рукою в бік ящика для піску, — а я піду розберуся з тим хлопцем і повернуся по тебе.

Жінка мовчки кивнула. Андрій обережно випростав руку з-під її тіла і тихенько підвівся. Навколо панувала тиша. Він подивився на жінку, але про всяк випадок ще раз підніс пальця до вуст, мовляв, тихо, і показав рукою на ящик. І за мить його постать розчинилася в лісі.

У цей час, не так далеко від Андрія, Михайлов прислу­ховувався до лісових звуків. Супротивник більше не стріляв, тож вочевидь був мертвим. Михайлова трохи нудило, бо одна з куль чиркнула по його голові. Він обмацав рану. Жити можна, бувало й гірше. Раптом зрозумів, що це ще не все. Інша куля потрапила в ногу вище коліна. Штани набрякли від крові, однак нога згиналася, а отже кістки не зачепило. Він одірвав низ штанини і перетягнув ногу вище рани. На деякий час допоможе. Потім обережно наблизився до місця, звідки в нього стріляли. За кущами чулися неголосні матюки. Михайлов обережно визирнув із чагарів. Дивно, однак стрілок був живим.

Дяк лежав на спині. Праву ногу прострелено, але на­ба­гато серйознішим ураженням була рана на шиї. Спецназівець притискав руку до шиї, перекриваючи витікання крові, проте вона вже клекотіла в горлі й витікала через рот. У другій руці Дяк ще тримав автомат, але було зрозуміло, що гру скінчено. Михайлов повільно підійшов до нього і наступив на руку зі зброєю. Дяк сіпнувся. Його, сповнений люті, погляд зустрівся з хижим поглядом росіянина.

— На війні — як на війні, — промовив Михайлов. — Хтось програє і помирає, хтось виграє і живе собі далі. Ти — програв.

У відповідь Дяк щось прохрипів, від чого кров линула із рота з новою силою.

— Що ти кажеш? — Михайлов криво посміхнувся і нахилився до поверженого супротивника. — Повтори, щось погано чутно.

Дяк відірвав скривавлену руку від шиї і простягнув її в бік Михайлова.

— Ось, — процідив він.

Враз Михайлову здалося, що все це він уже десь бачив. От тільки де? І тут він згадав. Це були сни, кошмари, що мучили його останнім часом. Михайлов інстинктивно сіпнувся від Дяка, але було вже запізно...