Руслан Горовий - Ген воїна

Андрій ще раз оглянув галявинку і раптом несподівано для себе перехрестив рештки розірваного дідового тіла. «Навіть нікого не поховали по-людськи, ані хлопців, ані його», — майнуло гірке в голові.

— Прикривай там ззаду, — Андрій зробив крок у напрямку до зламаних гілок, куди вочевидь пішов росіянин.

Михайлов причаївся у чагарнику на невеличкому горбоч­ку і в бінокль оглядав табір, від якого нічого, фактично, не лишилося. Кілька корпусів попри те, що їх наскрізь попроштрикували дерева, були майже цілі. Та решта будівель завалилася. Серед дерев вдалечині білів встановлений на постаменті бюст Леніна.

— О, і вождь тут. Усе, як у людей, — Михайлов на мить відвів бінокль від очей, а потім знову почав роздивлятися місцевість.

Дістався сюди він швидко і тепер мав час оглянути місце, щоб, не дай Боже, не вскочити у засідку. Одяг, відібраний у діда, був незручний і, головне, досить помітний у лісі. Тому чоловік вирішив не ризикувати і поки що триматися від табору подалі.

— І де ж ти, дівчинко, ховаєшся? — бурмотів він собі під ніс, уважно оглядаючи все, що могло свідчити про присутність людей.

Раптом його погляд спинився на дечому цікавому. До одного, майже розваленого, корпусу вела ледь помітна стежина. Теоретично її могли прокласти і звірі, але тоді гілки вгорі змикалися б. Тут точно ходила людина. І ходила часто.

— Ось ти, кицю, і попалася, — прошепотів Михайлов.

Він підвівся і почав тихенько підкрадатися до корпусу. Обійшов його з лівого боку, обрав позицію і сховався за деревом. Поклав автомат на землю і вийняв із кишені пістолет. Обережно прикрутив глушник, витягнув обійму, переконався, що все добре, і звичним рухом перезарядив зброю, вправно загнавши набій у ствол. Потім дістав телефон, але не забув і про пістолет — тримав його напоготові.

— Ну що, дорогенька, ми тут, — Михайлов намагався роздратувати жінку, вивести її з рівноваги. — Чекаємо тебе біля дороги на виході з табору. Якщо за п’ять хвилин тебе не буде, то не буде й дідугана.

Щоб жінка не встигла нічого спитати, він швидко дав відбій. Кинув телефон біля себе на траву і взявся за пістолет обома руками. Минула хвилина. Раптом із боку корпусу почулися якість механічні звуки. Отже, він не помилився. Ще за мить напіврозвалений ганок посередині будівлі, яким свого часу піонери забігали всередину, почав плавно рухатися.

«Нічого собі, — встиг подумати Михайлов, — тут усе серйозно». І відразу ж побачив, що з підземелля сходами піднімається жінка.

Вона виходила поволі й оглядалася довкола. Чоловік зауважив, що жінка ця досить гарненька.

Марічка піднялася на останню сходинку і збиралася вже стати на траву, коли неподалік у лісі щось тихенько плюхнуло. Жінка змахнула руками і впала на землю. За мить біля неї з’явилася постать чоловіка.

— От і зустрілися, мила Марічко, — переможно промовив Михайлов.

Генерал подивився на гостей і притис палець до вуст. Чоловіки мовчки кивнули у відповідь. Він навмисно увімкнув голосний режим, щоб потім не переказувати розмову колегам.

— Наскільки я розумію, ви тримаєте ситуацію під контролем, — голос із динаміка лунав спокійно і виважено. — Мені доповіли гарні новини: сигнал із зони обірвався. Це означає, що наша спільна команда виконала головну частину нашої місії.

— Тобто ми з вами більше не будемо розмовляти на високих тонах і брязкати ядерною зброєю? — генерал намагався говорити впевнено, проте це, вочевидь, не справило жодного враження на співрозмовника.

— Не верзіть дурниць, вам давно нічим брязкати. Звісно, про ядерний удар уже не йдеться. — На мить голос замовк, мабуть, його володар щось обміркував, а потім продовжив: — Одначе мені відомо, що ви поспішили і втягнули в це вашого Президента.

— А як на моєму місці вчинили б ви, якби я погрожував вам ядерним ударом? — перервав співрозмовника гене­рал.

— Припиніть, я не на вашому місці. За великим рахунком, мене це не обходить. На те є політики, аби домовлятися. Нехай президенти самі розбираються у своїх стосунках. У крайньому разі ми можемо переглянути газові угоди в бік зменшення відпускної ціни для вас. Це вже нюанси.

— Тоді навіщо цей дзвінок?

— Коли повернеться група, хоч скільки б їх буде, ви маєте відправити усіх до нас у супроводі нашої людини. Усіх. І своїх бійців і, можливо, тих, кого вони приведуть із собою.

— Ви хочете, щоб я віддав вам моїх хлопців?!

— По-перше, у вас немає іншого вибору, а по-друге, це не надто велика ціна за спокій у державі. А ми будемо впевнені, що тримаємо все під контролем.