Анджей Стасюк - Схід

Решта сиділа вночі вдома і прислухалася до кроків на подвір’ї. Приходили цивілізовані, приходили дикі, приходили праві і ліві, інтернаціоналісти і патріоти, але від кожного стукоту в шибу, від кожного гупання в двері повертався гарячковий трепет і завмирав подих. Навіть коли стукали загнані до втрати сил євреї з гетто у Соколові.

Це була країна духів. Моя бабця їх бачила і розповідала про них. У шістдесятих роках, у сімдесятих. Відколи себе пам’ятаю. У ті краї їздили етнографи, щоб слухати останні оповіді про невидиме, яке час до часу стає явним. Невеликі, лагідні узвишшя під кінець вересня вкривалися туманом. Повітря ставало срібним і вологим. Порожньо і тихо. Люди вмирають, і на їхньому місці не з’являється нікого нового. Будинки порохнявіють. Від деяких, які запам’ятав змалку, не лишилося сліду. Ті, що, як духи, з’являлися ночами, заходили власне сюди, на колонію, де обійстя далеко одне від одного. Приходили, як упирі. З іншого світу, оскільки насправді важко було зрозуміти, що їх примушує блукати потемки у холоді і голоді. Вони з’являлися з безодні, брудні, просяклі своєю і чужою кров’ю. Сідали за стіл у кухні. Бабця їм прислуговувала. Ніхто їх ні про що не питав, бо вони були мертвими. Смерділи наглою смертю. Їли, але не набиралися сили. Потім лягали покотом, виставляли вартового, але і так доводилося чувати, бо не вдавалося заснути серед мертвяків. Якщо не знали в лице, то неможливо було здогадатися, чи це ті з правих, чи з лівих, чи, може, «приватні». Але всі, включно з тими приватними, приходили в інтересі моєї бабці і мого діда. Хотіли їх захищати від інших. Навіть німці, приходячи за дня, твердили, що щойно тепер тут почнеться справжнє життя з туалетами, євгенікою і дахами з бляхи.

Війна тривала десять, одинадцять років. Одинадцять років без сну.

А потім була крамниця, до якої приїжджав бежевий «Жук». Я заходив і ставав між жінками. На полицях лежало не багато. Пакунки мали той же колір, що й папір. Сірі, білі, бурі з вицвілими написами. Кисіль, пудинг, цукор, сіль. Сигарети «Старт» — у пачках з оранжевою смужкою. Всередині крамниці світло і суворо. Тепер її вважали би порожньою. Але у ті часи це було природно і очевидно. Мені дванадцять років, і все запаковане у папір. Мабуть, лише макарони — у картонних пачках. У такий спосіб товари були ледь відділені від решти світу. Починався дощ — і все розмокало, достатньо необачного руху, аби все посипалося і змішалося з рештою. Автомобіль приїжджав, і чоловіки, що пили коло магазину пиво, помагали заносити залізні ящики. Від золотистих буханців ставало ще світліше. Вони були круглі і важили понад кілограм. Я повертався селом і відчував запах обійсть: худобина, дим від дров і розігрітий на пательнях жир. Потім поверталося вправо, асфальт закінчувався і починався сірий пісок. При дорозі стояв вітряк з вічно непорушними крилами. Я ніс два буханці, які виділив комунізм. В аскетичній, світлій крамниці ніколи нічого не залишалося. За вітряком закінчувалася забудова. Вдалині виднілися розкидані купки високих тополь. Під ними ховалися осібні господарства колонії.

Якогось дня я нишпорив у креденсі вуйка. Довгими літніми днями я іноді залишався сам. Коли в домі западала тиша, все ставало чужим. Я дослухався до власних кроків і скрипу незамкнених дверей. Почувався мов злодій. Закрадався у добре знані закутки. Креденс був білий. Він мав три шухляди, важкі і вщент наповнені. Гумки і бляшки, навічно згаслі ліхтарики з кольоровими скельцями, рештки механізмів, окремі частини сервізу і формочки для виготовлення ковбас і крихких тістечок, потім ножички, точила, пряжки, олово і каніфоль, чорнило і клей, ремінці від годинників з маленькими компасами, прямокутні батарейки, лінзи, синька, оранжеві вентилі, накривки, капсули і коркотяги, справжня робінзонада і самодостатність дому на пограниччі. А серед усього того я наткнувся на червоне пласке пуделко. У ньому був орден. Може, Хрест за заслуги, може, Орден Трудового Червоного Прапора. А поряд — червоне посвідчення члена партії. Мені було одинадцять або дванадцять років, я стояв над висуненими шухлядами білого креденса і думав, що мій вуйко комуніст. На знимці він виглядав молодшим. Я порпався в його речах, а він в цей час або працював у полі, зганяв з пасовиська корів, або ходив селом своїм дрібним енергійним кроком, залагоджуючи всілякі, знані тільки йому, інтереси. Того чи наступного року Мао почав серйозно хворіти і швидко старіти. Його наложниця завагітніла, але ніхто не вірив, що вісімдесятилітній майже осліплий шепелявий старець може бути батьком.