Анджей Стасюк - Схід

У квітні сорок сьомого настав останній етап мандрівки, яка тисяча років тому розпочалася на Балканах.

Вперше я приїхав сюди вісімдесят третього. Вийшов з автобуса до Ясла у колишньому селі Розстайне, від якого залишилися тільки табличка і мурована капличка біля мосту. Було тепло. Біля каплички цвіли жовті нарциси. Автобус поїхав. Стало зовсім тихо. Я рушив уздовж Віслоки. На старій дорозі де-не-де ще лежав старий асфальт. Тут нічого не було, але пейзаж здавався якимось чином впорядкованим. Дно долини було розлогим і рівним, а дорога прямою, як стріла. За два кілометри ця геометричність раптом обірвалася, зникли рештки асфальту, а дорога почала звиватися первісними ландшафтами. Але праворуч на трав’янистому пагорбі було видно системну прямокутну сітку давніх меж. Біля дороги стояло кілька кам’яних хрестів. Трохи далі свята родина. Кількарічний Ісус мав пощерблене обличчя. Каменистий тракт вів у глибину минулого. Поміж ледь помітними знаками покинутості. Потім я навчився їх розпізнавати: прямокутні фундаменти хат, обриси фундаментів, півкруглі склепіння пивниць, підступні западини у місцях, де колись були криниці, купки здичавілих сливок і яблунь. Спочатку я сентиментально насолоджувався цією поетикою безлюддя. Просто руїни, спогади, наслідок дії байдужого часу або долі. Щойно з роками до мене дійшло, що у цих спустошених долинах, у Радочині, у Липній, у Регітові діяла тектоніка, епіцентр якої — у цілком іншому місці.

Отож ці ляди і полиці з магазину ми складали на балки із розібраних колгоспних стодол. Балки були куплені за безцінь кільканадцять років тому, коли комунізм розпродував свої маєтки. Тими днями чоловіки заїжджали тягачами і вантажили на причепи все, що було в колгоспних комірках: рештки машин, знаряддя, кавалки різних апаратів, мотки кабелю, бляшані бочки, гумові шланги, м’якоть плоду колективізму, з якої індивідуалізмові ще вдалося склепати щось ужиткове. Це виглядало як грабунок, як шахрайство, але насправді то була тільки зміна уявлення про історичну справедливість. Мабуть, все було дійсно дешевим, бо господарі приїжджали здалека, із-за гір, з іншого воєводства. Потім вони поверталися, а спустошеними долинами відлунював гуркіт бляхи. Тими літніми днями дев’яносто другого або третього я купив частину велетенської чорної стодоли, яка стояла в кінці забудови, там, де дорога починала підніматися на перевал. Будівля була майже ідеальним шестигранником із пологим двосхилим дахом. Шальований в одну дошку скелет заввишки чотири поверхи. Десятки років у ньому тримали сіно. Конструкції складено з балок розібраних лемківських хат. Для цього особливо надавалися платви і опори, бо були довгими, квадратними у перерізі і добре збереглися. Таким чином хати і церкви протрималися у колгоспних будівлях. Позбавлені життя і святості, завмерлі, просякнуті запахом гною, підгнилої соломи і вологою. Можна було взяти село і збудувати з нього щось на подобу антисела. Можна було взяти церкву і спорудити з неї якусь антицеркву. Балка до балки, кроква до крокви, дошка до дошки — так складали ковчег, на який зайшов народ, щоби безпечно переправитися через вири на другий берег часів, де не буде історії, не буде сліз, не буде зневаги, ні багатих, ні бідних. Ковчег із шліфованого дерева, ззовні і зсередини намащений живицею. Входили одне за одним на його борт разом із звіриною. І жінка Тиця теж входила у своїх спітнілих гумаках і з мішком буханців для дев’ятьох дітей. Згорблена під тягарем, у робочому одязі, з поморщеним лицем. За нею йшов Шимек з одною легенею. А за ним Юзек, отруєний водою з калюжі. А за ними решта, несучи в руках усе, що було, як жінка Тиця свої хліби. Все інше вони мали отримати, щоб перечекати до тих часів, коли щезне всяке тіло і вони нарешті здобудуть всю землю. «Усе колгоспне, залізне, хата була з колгоспу, табуретки також колгоспні у нас були, і така шафка — донині стоїть на горищі, у спіжарні були такі полиці, і я заслоняла їх фіранкою з полотна, і там тримала начиння, банячки, все було у тій шафці. Стіл чоловік зробив у колгоспі з дошок», — так вони тепер розповідають. Досить лиш запитати. Сідають, складають руки на подолку і промовляють, подумки згадуючи те все.

Чита. Постійно про неї думаю. Півтора роки тому ми йшли вулицею Амурською у пошуках ресторану «Жемчужина». У путівнику було написано, що смачні пельмені, смачні бліни і недорого. Путівник вийшов у дві тисячі сьомому, а там вже була руїна. Запорошені шиби, покришений бетон і бляшана вивіска. Ми пішли далі. Чотириповерхові будинки вздовж вулиці походили, мабуть, з двадцятих і тридцятих років і виглядали на цілком пристойний модернізм. Однак тут, на Далекому Сході, їх занепад почався відразу після побудови. Занепад далекосхідний разом із ідеологічним, бо дуже скоро виявилося, що модернізм мусить поступитися соцреалізмові. Бо ж навколо на тисячі кілометрів розлігся степ, а тут оця архітектура. Таке не могло вдатися, тому відразу стало полущене і з лишаями.