Анджей Стасюк - Схід

Довкола росли бур’яни і тополі. Дерева здавалися виснаженими, але вони просто не мали часу повністю розвинутися за коротке, континентальне літо. Ми пішли далі, до периферії, до звичайних багатоповерхівок. Вони теж були зруйновані. На даху однієї облазив великий напис «Молоко». Пластик або фанера відпадали від дротяного скелета. Я собі уявляв, що на інших дахах — написи «Хліб», «М’ясо», «Сир» та ін. у всій Росії; далі на північ, у голій тундрі, у вічній мерзлоті — «Кава», «Автомобіль», «Пеніцилін», «Мило». Уявляв собі, що у цілу країну від Москви до Камчатки встромлені слова, викарбувані і спаяні з бляхи, слова з ламінату, з епоксидної смоли, з куленепробивного скла, із залізних прутів, з фанери, з бетону, з дерева, з чорної гуми, з алюмінію, із скловолокна, з відходів, слово за словом, щоб люди мали все, щоб могли це читати, бо світ нарешті знову мав належати їм. Щоб вони могли перелічити всі назви так, як на початку, коли праотець давав імена кожному створінню. У Читі було «молоко» у периферійній забудові, де мороз зі спекою по черзі кришили бетон, а за останніми будинками починався степ, який вів у ніщо серед кісток і курганів. Звідкись із темряви виринула пара. Вона трималася збоку, а він мав кашкет, золотий зуб і обличчя, позначене одночасно кмітливістю та стражданням. Його очі вже назавжди засклив алкоголь. «Чому міліція нічого не зробить з китайцями? Чому вони забирають у нас роботу, а міліція лише спостерігає? Всюди самі китайці. Чому китайські капіталісти пригнічують народні маси Забайкалля? Адже жовтий економічний імперіалізм прирікає червоний пролетаріат на погибель». Він промовляв до нас, шукаючи втіхи, розуміння і підтримки. Казав, що китайцям все дозволено в той час, коли забайкальські пролетарії не можуть навіть спокійно випити пиво на лавочці, бо відразу з’являється поліція, яка ходить на повідку Пекіна. Він мав рацію. Китайці були всюди. На читинському вокзалі їм віддали окремий зал очікування. Підлога і лавки були завалені товаром. Важко собі уявити, що люди можуть переносити такі торбеги. Це нагадувало постій каравану, який тимчасово залишився без верблюдів. Китайці були худі, жилаві, у широкому одязі. Російські менти пильнували, щоби вони не виходили за межі.

Але їхня влада була крихкою і тимчасовою: на великих моніторах транслювали пекінську олімпіаду, немов нагадування для міста Чита, для Росії і для решти світу. Китайські кулі їли свої зупки з пластмасового посуду і дивилися на свою батьківщину.

Наш новий знайомий із золотим зубом почувався зрадженим. Революція померла на його очах. Ми його покинули. Він дивився нам услід, аж врешті приятелька шарпнула його за плече, і вони пішли в бік центру міста. Так.

Трохи далі на майданчику між багатоповерхівками стояла невеличка дерев’яна церква. Біля фіртки сидів злиденний молодий чоловік. Але він не жебрав, як то звичайно під церквою, а просто пускав слину і дивився кудись у далечінь. У храмі був музей декабристів. Це сюди після невдалого перевороту заслали князя Сергія Волконського і ще кільканадцять інших. З часом сам князь зрікся своєї касти і омужичився. Ходив у каптані, баранячій шапці і їздив на возі. Мабуть, аж там він мусив вивчити російську мову, а спочатку допомагав собі у розмовах з мужиками французькою. До декабристів ніхто не додумався вбити імператора і в такий спосіб звільнити народ та повернути йому відібрані чесноти. Смерть царя мала бути чимось сакральним, може, хрещенням. Народ мав змити царською кров’ю свої бидлячість і неволю. Добре, царів убивали і до цього, але лише тому, щоб скоротити очікування наступникам. Однак тоді не вдалося, і Волконський, який дивом уникнув шибениці, мав тут свій музей. Проте народ, так само, як за його часів, сидів у кайданах. Десятиліттями вчитувався у назви, встановлені у степу, в пустелі і в тундрі. Тепер китайці відбирали у нього роботу і повітря. Натомість давали дешеве строкате вбрання з написами і годинники на батарейці, зроблені із золотого пластику, по сорок рублів за штуку.

Мій тато запам’ятав, як у сорок шостому або сьомому на дорозі за селом приземлився літак. ПО-2, званий кукурудзником. Не відомо, чи на ньому була червона зірка, чи біло-червона шахівниця. Тривала облава на партизанів. Але тато не знав, на яких саме. Лише пам’ятав, що ті приходили вночі, стукали у вікна, треба було їх впускати, годувати і давати нічліг. Йому тоді було десять років. Сад довкола дому щойно посадили, тож партизани мусили підходити відкритим полем. Може, з боку холерного цвинтаря? Чи радше зі сходу, від розкиданих осель колонії, бо там, за ними, вже був ліс. Мав би гавкати пес, якщо був на обійсті. Коли ж ні, то в цілковитій тиші тих неелектрифікованих часів нічний стукіт у вікно викликав гарячковий трепет. Жили, як тварини, прислухаючись у пітьмі. Рік за роком із напруженим до краю слухом. Кожної ночі. Очікуючи кроків і голосів. Ціпеніючи від того, що хтось підходить. Німці, росіяни, жиди, яких переслідували, патріотичні партизани, партизани-інтернаціоналісти, бандити, контрабандисти. Поруч був Буг і радянсько-гітлерівський кордон. Німці стояли у старих садах і дивилися в біноклі на протилежний берег. Там, на піщаній голій рівнині, починалася батьківщина всесвітнього пролетаріату. Люди вважали, що німці охайні і ґречні. Вони платили за яйця і за курей. Найближче гетто було за двадцять кілометрів на захід. Треблінка — понад тридцять, дещо північніше. У селі нічого не знали про ці провісники нових часів. Доглянуті німці походжали попри дерев’яні хати під стріхами і підглядали за дівчатами, котрі йшли за стодолу. Кури порпали гній. У неділю в костелі, який ще недавно був уніатською церквою, дзвонив дзвін. Усе було по-старому. А для когось це могло бути ґатунком сафарі. Для багатьох — виправою до кінця цивілізації. Рівнина за рікою була подібною на степ. На сході, в керунку Дрогічина, де височів інший берег, червоні виливали з бетону великі бункери. Вночі контрабандисти спускали на воду човни. Або влітку, коли вода спадала, переходили вбрід, грузнучи і перепливаючи один за одним піщанисті розтоки. Ходили і туди, і звідти, зшиваючи ниткою контрабанди фашизм з комунізмом.