Анджей Стасюк: Схід

Кілька днів тому я застряг у насипах над пегеером. У цьому місці дорога піднімається зигзагами і потім рівним кілометровим відрізком проходить через перевал. З голих лук вітер зганяє сніг, і білі язики заметів перегороджують проїзд. Треба брати назад, розганятися і щораз далі пробиватися у сипкі, зрадливі поля, сподіваючись, що за якимось разом вдасться перебратися на інший бік. Але мені не вдалося. Авто зависло на шасі і безпорадно крутило колесами. Я не мав зі собою ні лопати, ні ланців, нічого. Було мінус двадцять і мело. З усіх сторін насувалися сліпучі їдкі тумани. Зима щойно починалася.

Двадцять років тому я щотижня мандрував з наплічником сюди до крамниці, щоб стояти у цій дивній чи то феодальній, чи то суспільно справедливій черзі. У грудні — січні я повертався в сутінках. Зупинявся на перевалі і дивився вниз. У стайнях засвічувалися світла і починався вечірній ритуал. Дим з коминів піднімався рівно вгору. Небо на заході пломеніло, мов золоте дзеркало. Сяйво поселення аркою здіймалося серед безмежної темряви. Гавкали собаки. З прочинених дверей стайні тягнулася пара. Вівці лежали у напівмороці і жували. Люди пахли так само, як тварини, і так само родили потомство. По сто п’ятдесят злотих на дитину. У домах неподалік стайні, у такому самому запахові. Відразу за стіною починалася пітьма і простягалася кілометрами. Але тут було тепло і пахло гноєм і сіном, як у Вифлеємі. Бо мали народжуватися, наче нові боги, і залюднювати землю до найдальших окраїн.

Я ставав на перевалі, знімав наплічник, дивився і чув колихання темних вод. Вони там годували і поїли худобу, потім себе і скоро лягали спати, спокійні, що з ними укладали спілку, коли заходили до ковчега із синами своїми, жінками і жінками синів. Так було 1986 року. У крамниці — солонина, паштетівка, повидло у п’ятикілограмових банках, макарони, рис, цукор, чай, а у дні завозу ще й хліб і «Марцове». Ніколи нічого нікому не бракувало. Так їм пообіцяли. Жінка Тиця виносила на плечах мішок буханців. Різала окрайці, мастила, ставила таріль і кликала дітей. Ті виходили з глибини хати, з напівтемряви, і оточували стіл. Біля голих стін стояли якісь меблі. У куті залізна плита. У ній горів вогонь, і було тепло.

З Улан-Уде до Чити п’ятсот п’ятдесят сім кілометрів. Цілий день ми їхали електричкою без купе. Сім або вісім годин. Час до часу ми зупинялися у місцях, де безкрайня зелена оболонка на мить тріскала, і з-під неї виростали землянисті забудови. Голе дерево, шифер, паркани. Або якась подоба містечка. Це трохи нагадувало східну Польщу, Підляшшя, злегка розчинене цим безмежжям. Звідти приходили люди і всідали до поїзда. Одягнені вони були дивно. Особливо хлопці. Строкато і сумбурно. На тлі своїх країв вони виглядали, мов екзотичні птахи. Але то було секондом або китайщиною. Все якесь випадкове, недопасоване, ніби знайдене. З написами, нашивками і девізами всесвітнього віртуалу. Вони заходили, ставали у тамбурах між вагонами, бо невдовзі мали виходити. Через п’ятдесят, через сто кілометрів. Я знав ці обличчя. Запам’ятав їх з радянських фільмів, побачених у дитинстві. Вони зовсім не змінилися. Тільки тепер були кольоровими, а тоді чорно-білими. Тоді у незграбних піджаках і в кашкетах, а тепер — неначе ангели постсучасної іконосфери. Вони йшли через задвірки і картопляні городи, під небом Сибіру у спортивних шароварах і блузах з капюшоном, проштемпельованих емблемами глобальної спільноти. Через піски до кісточок у китайських рібоках. Старе дерево, пісок, а тоді відразу цей постсвіт підробок. Нічого між тим. Може, поміж тим дійсно нічого не було? Зяяла пустка після комунізму, порожнеча, і власне тому ця китайщина, цей смітник, це диво нового егалітаризму розбухали і розтискалися, не зазнаючи жодного опору. Я сам мав у кишені сонячні окуляри фірми «Океу». Купив їх в Іркутську у китайця за сто рублів, що трохи більше від десяти злотих. Я не міг відірвати погляду від цих хлопців у тамбурі. Вони виглядали так, ніби вдягалися напотемки. Жовте з фіолетовим. Рожеве з голубим. Завелике. Чуже.

Вирушили з Балкан, щоби заселити тутешні долини. Заки збудували свої церкви і села, подолали тисячі кілометрів. Я часто уявляв собі цю мандрівку. Йшли десь із Динарських гір, долали долину Дунаю і вдиралися у Карпати. Мішанина дакійської, іллірійської і фракійської крові, витіснена в гори слов’янами, що надходили з півночі. Гнали своїх овець, баранів і корів у пошуку пасовищ. Йшли туди, де була трава. У шкурах, які смерділи так само, як їхня худоба, і нестрижені; спілкувалися латиною, повною спогадів про свої давні відмерлі мови. «Походили з варварських покидьків, відходів великої Навали, з орд, які розпорошилися вздовж Дунаю і Карпат, щоби зіщулитися, запасти у дрімоту, з маси дезертирів, що волочилися на рубежах Імперії, з мотлоху, в якому латинськості було хіба стільки, як бруду під нігтями», — як хотілося їхньому нащадкові Емілеві Чорану. Але я любив собі уявляти, як вони мандрують вглиб континенту. Щораз далі від теплих вітрів з-понад Середземномор’я. Тисяча років повільної мандрівки. Морлахи, арумуни, куцоволохи. Забуті або вимерлі племена. З плином століть вони відійшли в забуття або у щораз вищі гори, втікаючи від слов’ян, татар чи турків. Давні римляни в колибах, у постолах, дощовими днями загиджені овечим гноєм, доїли свої отари під голим небом. Вічно невиспані, бо в Карпатах вовків і ведмедів тоді було більше, ніж людей, тож мусили палити вогнища і пильнувати. Тисяча років, поки добралися сюди, вже не пам’ятаючи дороги, якою прибули. Не пам’ятаючи Риму, Іллірії і Дакії. Затиснені у долинах паркан до паркана, хата при хаті, у тіні дерев’яних церков, що обрисами нагадують муровані костели католиків. Дорогою вони зрусинилися і просякли слов’янськістю, вводили у спокусу зустрічні народи, які пускалися з ними у мандри. Карпати були тоді майже безлюдними. Вночі було темно, а вдень пусто. Молоко, сир, іноді м’ясо і якісь коржі. Я уявляю собі все це, щоб воно не зникло. Долини після виселених сіл захоплює ліс. Кам’яні рештки поглинає земля. Вони просто в ній зникають, а земля заростає, як живе тіло. Досить було шістдесяти років, і вже майже нема слідів. Відлуння у небі, згарища, сморід паленого. Упряжі і люди без кінця тягнуться на північ, до залізничних станцій і таборів просто неба. «Ми не могли забрати ані псів, ані котів, ані курей. Ще нині бачу пса, прив’язаного до буди, і чую його завивання». Військо пильнує, щоб людська валка повзла до місця призначення. На фотографіях, які залишив після себе Ян Герхард, солдати мають пістолети Макарова, пепеша, звичайні карабіни. На задньому плані палає вогонь. Гаряче, тож хлопці підкотили рукави і порозщіпали мундири.