Анджей Стасюк - Схід

У вісімдесят шостому я оселився в дерев’яному домі на відлюдді. Вночі темрява попросту входила досередини. Вона проникала не тільки крізь шиби, але й через старе, сухе дерево балок, крізь шпари, забиті мохом і глиною. А разом з темністю входили всі ті звуки, яких я раніше не знав. Я лежав у пітьмі і прислухався. Відчував страх, але сильнішою за страх була цікавість, тож вслухався аж до раннього ранку. Миші, соні на стриху, комахи у деревині, скрип конструкцій під ударами вітру або від повіву тепла. Нічні птахи, звірята в лісі, вода у ріці і врешті власна уява. Навколо нікого не було. Натомість цвинтарів було понад міру. Щонайменше п’ять упродовж недовгої прогулянки. Я думав про духів, про духів людей, духів домів, духів тварин, духів солдатів. Усе це кружляло навколо мого дому, терлося об стіни. Я був єдиною людиною на цілу околицю, тож усі вони приходили до мене. Так я собі уявляв. Саме тому не міг іноді заснути аж до світанку. Сонце вставало з-над темного боку. Піднімалося вище і світило на цю безлюдну країну. На могили і придорожні хрести. На підмурки домів, складених із пласких каменів на глиняному розчині. На кістяки церковних бань. На рештки. Немов ландшафт якогось дня просто струсив із себе все це з абсолютною, монументальною байдужістю природи. Очевидно, було інакше. Були крики, біганина, витягання з хат, прокльони, биття. Солдати в одностроях, хоч насправді не армія, а служба безпеки, бо це були війська Корпусу внутрішньої безпеки, що підлягали Міністерству внутрішніх справ. Тобто зовсім не природа, а сама політика, класова ненависть, національна ненависть і благословення кремлівського людожера. Від самого початку мені ввижалася нескінченна низка фір, які вивозили люд на залізничну станцію в Загужанах. Дім за домом, сім’ю за сім’єю, село за селом. На возах їхав скарб (кілька годин на збирання), малі і старі. Решта йшла, ведучи худобу. На обійстях полишалися кури, пси і коти. Влітку сорок сьомого села мали виглядати дивно: скрипіли на вітрі двері, на підлогах лежали покинуті речі, шухляди повисовувані, розсипане збіжжя, пух у повітрі. Панувала тиша, і не курилося з жодного комина. Мені цікаво, хто прийшов перший: лиси з лісу, аби без перешкод плюндрувати курники, чи грабіжники з польських сіл і містечок. Ота вервиця возів не давала мені спокою аж до того часу, коли у дев’яносто другому або третьому я прочитав Платонова: «На слова активіста куркулі зігнулися і стали випихати пліт прямо в долину ріки. А Жачєв поповз за куркульством, щоб забезпечити йому надійне відплиття до моря течією і надто переконатися в тому, що соціалізм настане, що Настя отримає його у свій дівочий посаг, а він, Жачєв, радше згине, як змучений пережиток. Зліквідувавши куркулів світ за очі, Жачєв не заспокоївся, йому стало навіть важче, хоча невідомо з чого. Він довго спостерігав, як пліт ритмічно відпливав сніжною плинною рікою, як вечірній вітер ворушив темну, мертву воду, що лилася посеред охололих угідь до своєї далекої прірви, і йому ставало нудно, печально в грудях. Адже прошарок сумних калік не потрібний соціалізмові, і його невдовзі теж зліквідують у тиху далечінь…».

Все ж таки в цьому щось споріднене з природою, з тектонікою, бо то були здригання від Камчатки до Лаби. Коли щось має десять тисяч кілометрів завдовжки, воно не може бути тільки історичним процесом. Тутешнє здригання, яке змело доми і людей, було лише далеким відлунням цієї тектоніки, однак я щодня бачив сліди катаклізму і кожної ночі чув духів. Мені здавалося, що це природно і так буде завжди. Пегеер [1] Від польського PGR — Państwowe gospodarstwo rolne (Державне сільськогосподарське господарство); аналог радянського колгоспу ( тут і далі прим. перекладача ). жив у своїй дрімоті, муркотів, чухався крізь сон там, де йому свербіло, як велика бура худобина. Довкола простягалася зелена пустка. Ліс сходив у долини. Молоді ясени розпирали рештки фундаментів. Криниці заростали травою і перетворювалися на глибокі і холодні пастки. Старі дороги забирала вода, а причілки старих мостів щораз більше нагадували урвища, вириті річковою течією. Ранньою весною, поки не виросла трава, можна було розпізнати входи до склепінчастих кам’яних пивниць і виразні обриси осель. Можна було ходити цілий день і нікого не зустріти, лишень могили і сліди.

Однієї жовтневої ночі вісімдесят сьомого або восьмого я з’їв тридцять галюциногенних грибів і пішов до Вижньої Радочини, аж під чехословацьким кордоном. Через годину село воскресло. У вікнах горіли світла: золоте, м’яке сяйво. З відчинених воріт стаєнь тягнувся запах сіна і тварин. Брязкотіли відра біля криниці, перегукувалися люди, гавкали пси, хтось обминув мене, і я відчув його тепло. Хоча була ніч, я бачив дерево стін, витравлене погодою, штахети парканів, і мені навіть здавалося, що бачу білизну молока, яке переливають після вечірнього доїння, я бачив, як тонка цівка ллється з посудини у посудину. Якщо я чогось не міг розгледіти, то все ж знав, що воно там є, що стирчить десь у потемках, таке саме від правіку, передане від батька до сина — кожен жест, річ, добре і погане на своєму місці. Тої місячної жовтневої ночі я йшов з долини вгору, в бік карпатського вододілу, і село навколо жило своїм давнім незмінним життям, а я був мов дух. Ніхто мене не зауважував, хоч я де-не-де зупинявся, і, може, лише пси мене відчували, шарпаючи свої ланцюги з подвійною силою.