Анджей Стасюк - Схід

Магазин був неподалік роздоріжжя. Вліво їхалося до райцентру, вправо — до костелу, а тоді дорога обривалася безпосередньо на високому березі ріки. Між магазином і костелом вміщався центр села. На самому роздоріжжі стояв ангар, збудований з необроблених дощок, потемнілих зі старості. У ньому влаштовували забави. Тоді він світився, як ліхтарня. Сяйво пробивалося крізь шпари. З ангара забирали пожежну машину, щоби було місце для танців. Так. Тоді мене покидала несміливість, бо можна було заховатися в темряві. Причаїтися на межі світляного круга і дивитися. Зелені сутінки літа і крики у темноті. Билися до крові, били без міри. Про все я дізнавався наступного дня із жіночих розмов. Тітка і бабуся знали, хто, кого і які рани. Кохання і насильство.

У сутінках було гаряче, як всередині стайні. Все відбувалося за кількадесят кроків від костелу. Я не міг відірвати погляду від тих, хто зникав у потемках.

А тепер ми складали ляди і шафи з крамниці на долівку столітньої лемківської хати, яка дивом вижила у селі, з якого щезли всі доми. Зникло, розпалося, пішло з димом — шістдесят чотири хати. Завдовжки п’ятнадцять метрів, приземкуваті, під стрімкими і високими дахами, які мусили вмістити сіно на цілу зиму для корів і овець. Мов перекинуті кістяки кораблів, вздовж бортів яких тягнуться світлі лінії глиняного розчину, яким скріплені смерекові балки, просочені чорним озокеритом. Із шістдесяти чотирьох збереглася тільки одна, і тепер ми запихали всередину хати комуністичні останки. Хоча задля справедливості ми мали б її спалити і розвіяти попіл на чотири вітри над Низьким Бескидом. Так слід було вчинити. Так само, як вчинили із шістдесятьма чотирма хатами і всіма тими рештками колишньої Русі від Бугу і Сяну аж до Шляхтової і потоку Грайцарек. Але ні. Ми завантажували. Деревина і фанера були масними від дотиків рук і речей, просяклими запахами і важкими. Життя увійшло в них і завмерло. Кілька прошарків життя: Лемківщина, комунізм і тепер ми, спітнілі від цього тягаря.

У ті часи всі сільські крамниці пахнули подібно. У шістдесят восьмому-дев’ятому у зовсім іншому селі до крамниці вели східці. Був вечір, разом із запахом з вузького приміщення виривалося світло. Воно було золотисте і перемішане з пахощами ванілі та оранжади. Більше нічого не пам’ятаю: стрімкими сходками вліво, тісне приміщення — і кінець. Лише запах і світло. Перед крамницею трава і рештки цегляних стовпів, які залишилися від будівель старого фільварку. Під час розмов це бриніло у повітрі: фільварок, двір, панське, на панському… Були в цьому і відчуженість, і щось загрозливе. Саме слово «двір» звучало гортанно, низько і глухо. Майже як «гріб». Село жило пам’яттю про панщину, навіть не здаючи собі з цього справи. Той «двір» був як сторожова вежа, пограничний форт, виставлений для постраху. Люди далі ходили працювати «на панське», хоч народна влада подарувала їм у власність ті безплідні клаптики землі у сорок п’ятому чи шостому році. Через село проходила піщана дорога. Я не пригадую, щоб там їхало хоч якесь авто. Кури залишали після себе нагріті ямки. Де-не-де можна було знайти засохлий на тріску коров’ячий пляцок. Але автомобілі не проїжджали. Їх просто не було у шістдесят восьмому. Комунікація доходила тільки до крамниці і завертала назад. Це були вантажівки «Стар» або «Люблін» з брезентовими будами. На світанку вони забирали робітників до варшавських заводів, а під вечір відвозили їх додому. Вирушали з вулиці Вілєнської. Треба було сидіти на дошках, перекинутих поперек кузова. Туди заходили драбинкою із металевих прутів. Переїзд був безкоштовний. Тридцять кілометрів. Треба було холерсько триматися, аби не випасти. Навколо сиділи самі чоловіки. Коли я переглядаю стару хроніку, то впізнаю їх. Кашкети, розщеплені під шиєю сорочки, попрасовані на кант бурі костюми. Фільми чорно-білі, тож і пам’ять стає монохромною. Обличчя блистять від сірого поту, і сигаретний дим також сірий. Незважаючи на те, що я був дитиною, іноді мені дозволяли сісти біля заднього борту. Я дивився, як віддаляється і маліє місто. Мабуть, ми їхали по Свєрчевського, потім Генеральською. Древниця, Маркі, Пустельник, Струга. Місто зникало. Перетворювалося на містечко. Ставало одноповерховим. Притискалося до землі, щоби врешті бути селом, яке тягнеться аж до краю мапи. Я собі уявляв таке: на схід від Варшави розташовані лишень села або містечка, які є просто збільшеними селами. Будинки могли мати два чи три поверхи, але це були все ж сільські хати, поставлені одна на одну. Не виглядали на камениці. Були дерев’яними. Помальовані брунатним. Як підлога у дідівському домі, як підлога у домі вуйка. Дерево, олійна фарба і легке поскрипування. Завжди входилося до чогось старого і наповненого запахом. Пахла темрява і пахли сутінки. Щойно тоді, коли вмикали світло, запах завмирав, бо з’являлися обриси. Та все ж ці приміщення ніколи не відділялися від решти світу так, як будинки у справжніх містах.