Анджей Стасюк - Схід

Отож після шести годин я позіхав і вдивлявся у ту Читу хоча б задля самої назви. Я запам’ятав її з дитинства, з якихось фільмів про революцію, які дивився на чорно-білому телевізорі. Тепер собі пригадую. Революційні фільми були кращі, ніж воєнні. Наприклад, «Біле сонце пустелі». Відбувалося десь у Туркменії. Пам’ятаю, що головний герой ходив, незважаючи на пустельне сонце, у чорній чекістській шкірянці. Стріляв з нагана — російського кольта. Запам’ятався звук пострілів, що рикошетять від металевих цистерн на узбочині. У дитячій свідомості революція не мала нічого спільного із сучасною Росією, з її паралізуючою нудьгою. Тачанки, степи, кіннота, козаки — це був гірший, та все ж вестерн. Насправді підробка вестерну, але надавалася до вжитку, можна було дивитися, зважаючи на дефіцит оригіналу. Зовсім як з теперішніми костюмами «Найк» або «Адідас». Ну, то ця Чита асоціювалася мені з такою рівнинною, степовою стріляниною. І з легендарним реквізитом тих часів — маузером-96, з тим довгим дулом і прямокутним магазинчиком перед спусковим гачком. Дерев’яну кобуру можна було монтувати, як приклад, і стріляти з такого дивацтва, як з рушниці. Шести-, семигодинна нудьга викликала образи революції. Щоразу, коли в цій подорожі на мене нападав сплін, а він нападав без перерви, я заплющував очі — і з’являлися образи революції. Відразу напроти вокзалу стояла велика церква. Вочевидь, недавно збудована, бо стіни були бездоганно блідо-голубими, бані виблискували новесеньким золотом, і все це оточувала кута огорожа. Від неї било жаром. Жар ішов від бетонної площі, від автомобілів, розкиданого сміття, асфальту і прохідних дворів. Чита була мов піч. Ми брели, шукаючи готель. Жінки ходили майже голі. Шпильки, якась шматка на стегнах, кавалок тканини згори — такий трохи більший станик — і над цим всім вибілена хвиляста копиця волосся. Вони йшли розпеченим бетоном, немов на променаді у Ніцці. На всі боки тисячі кілометрів голого степу, а вони відгортали волосся, ніби чекаючи середземноморського подуву. Спітнілі, з наплічниками, ми були схожі на якихось бурлаків. Усі на нас оглядалися. Головну площу спроектували спеціально для парадів. Нею могли проїхати десь вісім танків один коло одного. Але тепер по ній ходили ці напівголі жінки. З постаменту на місто дивився засраний птахами Лєнін. Люди фотографувалися під ним. Не були схожими на туристів. Просто ставали і знімали це восьме диво світу, того свого генія. В його тіні було ще гарячіше, ніж на сонці. Ми вже не мали сил і вибрали готель «Забайкалля» біля самої площі. Здається, він був найдорожчим у місті. У номері я знайшов пакет для брудних речей, а в проспекті було написано, що охочим пропонують прання. Я запакував, що мав, і сам поніс до чергової на поверсі, щоб не виставляти просто за двері, як якийсь буржуазний нахаба. Пішов сам, щоб по-людськи і щоб повправлятися в мові. Дівчина була намальована і мала нерухоме лице російської функціонерки. Але коли я почав пояснювати, що хочу ці штани та інше дати до готельної пральні, чергова спочатку перелякалася, потім засмутилася, а тоді їй стало прикро і вона почала пояснювати, що так написано, але ніхто нічого не пере. Я повернувся ні з чим. Через п’ять хвилин хтось постукав: дівчина, перепрошуючи і мило всміхаючись, принесла миску і порошок.

Вечорами я стояв біля вікна і дивився на площу. Нам не дуже хотілося виходити, не було куди. Цим містом пробігав нервовий, мертвий дріж. Я не боявся в Іркутську, не боявся в Улан-Уде, ніде не боявся, лише в Читі. Центр був імперський, брутально монументальний, і крізь нього віяв гарячий вітер. У присмерках вирувало якесь життя, молодь, трохи старші, сміх, брязкіт, кілька скутерів з парами на сидіннях, але все потопало у тіні цих класицистичних фронтонів, похмурих фасадів і парадних просторів. Весь кількасотметровий периметр площі займав штаб Сибірського військового округу. Це вони в разі чого мали стримати китайців. Місто жило в їх тіні. Жило ніби крадькома, готове завмерти будь-якої миті.

Хлопці з десанту, з голубих беретів, відзначали своє знамените свято, бродили ватагами у смугастих тільняшках і ревіли: «Слава! Слава! Слава!». Вони купалися у фонтані на площі. Поруч стояли напоготові карети швидкої і автівки поліції. Місто належало десантникам. Але навіть вони, володарі і власники, губилися у безоднях архітектури. Були малими і дитинними в тих своїх біло-голубих поперечних смужках. Спека теж була супроти них, і вже пополудні вони хиталися і підтримували один одного. День закінчувався об одинадцятій вечора, і тоді ставало найспекотніше.