Анджей Стасюк - Схід

Ніхто чужий не приїжджав до Забайкальська. Наші лиця, черевики і наплічники викликали загальну цікавість. Хто знає — може, ми взагалі були першими неросіянами і некитайцями, які сюди завітали? Жінка на рецепції взяла наші паспорти і цілу годину радилася із своїми колежанками в готельній канцелярії. Врешті з’ясувалося, що ми можемо залишитися, але тільки на одну ніч. До того ж не можна було нікому казати, де ми зупинилися.

На сніданку в готельному барі ми зустріли Валерія. Він їв, запивав пивом і меланхолійно дивився в нікуди. Приїхав сюди з Пекіна і чекав, заки з Москви — а це сім тисяч кілометрів — доїде автомобілем його напарник. Він усміхався крізь окуляри і стверджував, що те, чим ми займаємося, є «екстремальним туризмом». Потім додав: «Тут тільки сміття, бруд, пісок і вітер». Російською ця фраза звучала як найкраща поезія. До того ж досконало описувала забайкальську реальність. Пилюка, покришений асфальт, сірість обдертих стін, нужда і занепад матерії. Церква на головній вулиці скидалася на барак, трохи мазнутий голубою фарбою. Мєнти у патрульних автах мали жирні напухлі лиця і дивилися на нас із здивуванням та зневагою. Так, я ніколи не хотів поїхати до Москви. Завжди хотів поїхати на край імперії, де прибульцеві важче замилити очі. Серед ям, калюж і сміття крокували дівчата на височенних підборах. Здавалася, що чим убогішим було оточення, тим яскравішою, викличнішою і мінімальнішою ставала їхня одежа. Крім того, сибірське літо коротке, і треба поспішати.

Водій, якого ми найняли, був низьким, товстеньким і вусатим. Він мав старий «Ніссан террано» з кермом із правого боку. У східному Сибіру і на Далекому Сході їздять лише автомобілі, привезені через Владивосток з Японії, і трохи російських. За три тижні я не бачив жодного німецького, французького чи італійського авта. Нічого, лиш десятки невідомих у Європі моделей «Тойоти» і «Хонди», плюс старожитні «Волги», «Жигулі» і УАЗи. За еквівалент ста євро ми мали проїхати біля двохсот кілометрів, де-не-де зупиняючись. Водій був балакучий, і ніщо його не дивувало. Відразу за містом почався степ. До крайнеба простягалися зелені узгір’я. Ґрунтова дорога піднімалася на черговий хребет, і за ним знову відкривалася трав’яниста безконечність. Це було гарно, і я не мав би нічого проти, щоб так виглядала вічність. Ми їхали побачити місце, в якому Росія тримала свого найважливішого в’язня.

Краснокамєнськ виявився цілковитою дірою. Містом, збудованим у тіні уранового рудника. Він був сірим і запорошеним. Ні на чому не вдалося затримати погляд. Смуток, спека і бетон. На обід ми поїхали до їдальні номер 6 — мабуть, найкращої, бо в ній їли місцеві чиновники. Ми стояли в черзі, і знову всі до нас приглядалися. Отримали алюмінієві виделки, смажене м’ясо, картоплю, салат і компот. Це не було ні зле, ні добре, просто не мало смаку.

Наш водій сам сказав нам, що ось тут сидить Ходорковський. Запропонував показати нам табір. Ми проїхали, не зупиняючись, вздовж нього на відстані кількасот метрів. Кілька злиденних бараків, багато колючого дроту і поіржавлені вишки на кутах. Довкола буйні бур’яни. Це виглядало так само безнадійно, як весь Краснокамєнськ. На питання, за що власне сидить Ходорковський, наш провідник лише знизав плечима і сказав: «Його посадив Путін». Цього, вочевидь, було досить для вичерпної відповіді. Він пригальмував і застеріг, щоб не фотографувати надто демонстративно. Потім, уже знову у степу, розповідав нам про свого сина, який воював у Чечні, а тепер намагається отримати роботу у ФСБ. Казав про це так природно, немов ішлося про роботу на автозаправці. Насильство влади так глибоко проникло у щоденне життя, що стало непомітним.

Ми зробили гак і поїхали в бік китайського кордону. Це було ідеальне місце для заслання, ізоляції і забуття. Місто раптово закінчилося. В радіусі кількох десятків кілометрів важко було знайти сховок не те що для людини, але й для пса. Тут не росло нічого, окрім трави. Степ — це оголення. Мандрівника супроводжує лише його тінь. Сховатися можна хіба що під землею. Я уявляв собі, як утікач місяцями, роками, десятиліттями риє тунель, аби врешті переконатися, що для здобуття свободи потрібна щонайменше вічність. Тут втрачала сенс сама ідея втечі, а безмежний простір перетворювався на в’язницю.

Уздовж кордону тягнувся паркан з колючого дроту. Напевно, там була ще якась електроніка, але наш водій не хотів ризикувати, і ми трималися від огорожі на порядній відстані. Ми кружляли плутаниною польових доріг, виїжджених у степу. На російськім боці на березі Аргуну селяни збирали сіно. Потім ріка звернула на китайську територію, і в голому степу залишився тільки цей сталевий паркан. Солдатів ми не бачили, але що кілька кілометрів стояли сторожові вежі. Я спитав нашого провідника, чи не пробують китайці переходити кордон нелегально. Він відповів філософськи: «Китайці, як то китайці…». Філософія була його спеціальністю, бо на питання про війну у Грузії, яка власне тривала, він, зітхнувши, промовив сентенцію: «Краще, коли на світі є мир». А потім додав, що насправді нема чим перейматися, це ж відбувається аж за шість тисяч кілометрів звідси. Втішав нас, кажучи, що і до Польщі від Кавказу є куди йти.