Анджей Стасюк - Схід

Ми хотіли побачити Китай, але не мали китайських віз. Також не було у нас багаторазових російських віз, і ми мусили задовольнитися оглядом китайського пограниччя. Та наш провідник не підвів. Полишив польову дорогу і виїхав на узвишшя, з якого відкривалася розлога панорама. Відразу за кордоном виднілося місто. Воно попросту нахабно виростало зі степу. Із зеленої пустки вистрілювали в небо висотки, китайський варіант хмародерів з блискучими куполами і вежками на верхівках. Одні вже були готові, інші щойно будувалися. У передмісті стояла велетенська, нова, блакитна церква з позолоченими цибулястими банями. Вона справді була великою. Поряд з нею пишався чи то палац, чи замок у диснеївському стилі, а трохи далі височів гігант на двадцять з чимось поверхів, увінчаний якоюсь подобою класицистичного куполу. Місто називалося Манжоулі. А мало називатися Фатаморгана. Його збудували за кілька років, щоби спокушати і зваблювати Росію. Але головним посланням міста Манжоулі було: «Росіє, ти не маєш шансів».

Деякі росіяни передчували небезпеку. Наприклад, наша господиня над Байкалом, де ми зупинилися на кілька днів, була переконана, що китайці розкидають над Сибіром з літаків кліщів, які можуть заразити запаленням оболонки мозку. За освітою вона була фельдшеркою і точно знала, що каже.

Ми повернулися до Забайкальська. З його сумних задвірків було видно китайські хмародери. Цього вечора ми хотіли попити червоного вина. Шукали чогось порядного у забайкальських крамничках. Всюди був солодкий портвейн, кріплений спиртом. Як наївні діти, ми шукали червоного сухого, а продавці меланхолійно розводили руками. Нарешті хтось вказав нам на новий магазин. Його власниками була пара вірменів: красива, вишукана жінка і усміхнений, елегантний чоловік. У цьому розпачливому місті їхні вигляд, манери і усмішки справляли неправдоподібне враження. На полицях стояло кільканадцять ґатунків червоного вина. Від молдавського до чилійського. Вони відкрили свою крамницю мало не вчора і не втрачали надії. Ми трохи порозмовляли. Їх не дивувала наша ексцентрична присутність у Забайкальську. Похвалили наш намір податися до Бурятії, оскільки там «краще з екологією і можна справді відпочити».

Увечері ми дивилися телевізор. Китайці показували олімпіаду. Росіяни — попри олімпіаду і загальнотелевізійне сміття — війну. Тобто «гуманітарну катастрофу у Південній Осетії». Повідомлення під такою назвою передавали на всіх каналах. Вгорі екрана постійно з’являлася стрічка з таким написом. Безперервно показували ті самі три або чотири фотографії зі старими людьми у розпачі на тлі руїн. Російські солдати були їм порятунком. Раніше ми намагалися знайти в місті інтернет. Ніхто нічого не знав, аж нарешті хтось спрямував нас до одноповерхового барака. Але там містилася якась охоронна фірма. На столі стояв комп’ютер, а навколо сиділо кілька похмурих типів у чорних уніформах і високих зашнурованих черевиках. Ми навіть не потикалися. Писали есемески до приятелів у Польщі. Отримували уривки інформації. Ми пили червоне вино у країні, яка вела війну. Однак із перспективи Забайкальська і китайського кордону ця війна була нереальною. Так, як і Грузія, — плямка, крихта, приліплена до великого і неоформленого тіла Росії. Цей край був завеликий, щоб просто існувати. Все відбувалося десь не тут, безконечно далеко, на іншій планеті. Чи взагалі можна бути громадянином Росії так само, як бути громадянином Польщі, Франції, Угорщини чи навіть Європи? Чи можливо відчувати відповідальність або взагалі зв’язок із тим, що витворяє твоя країна, — країна завдовжки дев’ять тисяч кілометрів? З перспективи Забайкальська здавалося, що Росія може собі зробити будь-що, а в її мешканців це викличе мізерний інтерес — або не викличе жодного.

Вранці наступного дня ми вирушили до Бурятії. Нас віз своєю «Волгою» Олег. Всередині тхнуло бензином. Олег розповідав про службу в армії. Про те, як у вісімдесятих роках його танковий підрозділ зрізав собі шлях через територію Монголії. Нас це зовсім не дивувало. На мапі Китаю, виданій російським міністерством транспорту 2008 року, яку ми купили в Улан-Уде, кордону між Росією і Монголією немає. Росія попросту відразу межує з Китаєм. Поблизу Мірної нам відлетіло колесо. Олег холоднокровно втримав авто, і ми вийшли на узбіччі. Мірная виглядала так, немов щойно пройшов фронт. Великі житлові будинки посеред степу скидалися на кістяки. Їх продував вітер. Довкола тягнулися бетонні руїни й іржавіли якісь конструкції. У придорожньому барі з’явився Віталій. Він був симпатичний, приязний, носив на грудях масивний срібний ланцюг з великим хрестом. Розповів, що колись тут було прикордонне військове містечко, але військо відійшло, і все перетворилося на руїни. Коли ми сказали, звідки приїхали, він запитав, чи багато таких місць у Польщі. Ми відповідали, що радше нема, але він, мабуть, не повірив. Сказав, що по телевізору показували подібні місця у Польщі. Ми були в доброму настрої, і не хотілося сперечатися. Через дві години з’явився Олег на відремонтованому авті. Ми вирушили на захід.