Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

— Бо я бачила…

— Що ви бачили? — видавалося, Чеславині очі ось-ось випадуть із повік.

— Кров… Я бачила твою кров, — чи то прошипіла, чи то прошепотіла Ярина.

Чесі хотілося провалитися крізь землю. Щойно ненька звинуватила її в тому, чого й близько не було. Як їй таке на думку спало? Адже Андрій і справді був для Чеслави ще чужий і малознайомий. То чого б мала чинити так бездумно? До того ж вона обіцяла матері бути чесною аж до заміжжя! А Андрій… Він навіть не поцілував її, не те щоб…

— Скажи, шо то неправда, — схопилася Ярина, помітивши сумне й таке скрушне доччине обличчя.

— То неправда, — стиха мовила дівчина.

— А кров? Звідки на лавці кров? — мучила дитину Королівська.

— У мене місячне почалося!

Чеся вийшла з хати. Сховалася у клуні, давши волю сльозам.

Чого їй так рясно плакалося? Невже аж так любила матір, що її зневіра різонула серце, мов гострий ніж?!

Чи, може, вмивалася слізьми, бо матір жаліла? Бо змусила її страждати ледь не цілий день? Призвела до розпачу?..

Чого так вийшло?

Вона ж не хотіла мамчиних мук!

Вона ж її, маленьку, кривеньку й горопашну вдовицю, так любить!

Більше, ніж себе, любить!

Зрозуміла це напевне.

Кинулася до хати, впала коло матері на ліжко, обійняла міцно й, плачучи, заторохтіла:

— Вірте мені, мамочко, не підведу вас… я про вас не забуватиму. Коли з хлопцем якимось зустрічатимуся… так і скажу йому, що до весілля нічого не буде… Якщо любить, то підожде, а як не підожде, значить, не любить… Не думайте про мене погано, бо я вас ніколи не підведу, вірте мені…

— Вірю, моя птасю, вірю, квітю люба…

Коли до хати попросився вечір, Королівські зустріли його гостинно й утихомирено. Чеслава від матері не відходила до самої ночі, гомоніла з нею про все на світі й розпитувала про найважливіше…

Перехрестивши доньку, яка заснула, Ярина вдалася до сльозливої молитви. Нині її звернення до Бога тривали довше, ніж будь-коли раніше, і більше скидалися на сповідь.

На кухні хтось тарабанив посудом.

«Певно, свекруха», — подумала Чеслава, поволі виповзаючи з ліжка.

На годиннику вибило лишень сьому ранку, але Королівській не спалося. Ще б пак, сьогодні її день народження!

Цікаво, що подарує їй коханий Матвій? Бо свекруха, знала точно, презентує конверт із грішми. Вона завжди так робила на «великі» свята. На Новий рік, Восьме березня і День закоханих дарувала невістці гроші. «Купиш, що тобі треба», — промовляла, на що Чеслава з десяток разів дякувала. Бо справді була невимовно вдячна цій щедрій жінці, яка не жаліла для неї своїх «тяжко зароблених».

Про це Чеслава якось навіть сказала по телефону Саві Нагорному.

— Ти не уявляєш, Саво, яка в мене добра свекруха! Часом порівнюю її з мамкою і думаю: «Ох, мамко-мамко, яка ж ви в мене старомодна! Вас як послухаєш, то й того не можна, і цього не можна, і так не годиться, і сяк не годиться… А свекруха — сучасна! Вона до сина діла не має, все йому дозволяє, не вказує, як йому зі мною жити…» А мамка як тільки бачить мене, то все просить: «Не сварися, Чесю, з чоловіком, будь терпима до нього, люби його одного…» Тож я так і роблю! Але все одно свекруха — то інакше! Вона така якась… от ніби є, а ніби й нема її в нашій родині… Мені це так подобається, Саво! Бо мамка постійно чогось повчає, на щось вказує, виправляє мене. А свекруха діла до нас із Матвієм зовсім не має!

— А може, їй просто байдуже? — запитав тоді Сава.

— Ну що ти?! — заперечила Чеся. — Вона ж грошей нам не жаліє. Дзвонить… ну… не до мене, до Матвія дзвонить, у нього про все розпитує… Ні, вона цікавиться нашою сім’єю, — ніби саму себе переконувала Чеслава. — Просто носа свого до нас не суне. Ось що мені найбільше подобається!

— Ну, коли тобі так добре, то, значить, хай так і буде, — відповів на те Сава. — Радий за тебе, — додав.

Чеся ледь чутно спускалася приступками з другого поверху. Мала таку звичку: вдома поводилася тихо й обережно, щоб нікому не заважати, не мозолити очі, нікого не турбувати та не порушувати нічийого спокою.

І раптом дочула голоси.

— Знову ця каліка торбу з якимись харчами маршруткою передала. — Чеся впізнала голос свекрухи. — От… має та їжа запах якийсь неприємний. Правда ж, Матвію? Смердить мені… селом і все! Тобі ні?

— То викинь, — відповів Матвій, проігнорувавши питання.

— Та… ж… як я викину?! — мовила свекруха. — Та… ж… то, певно, подарунок такий від матері дочці на день народження… Бо що вона ще може дати?