Жанна Куява: Дерево, що росте в мені

Видавалося, її волосся виростає з непроглядних віконних шиб, в’юнко стелиться, сягає самісінької лиштви, скидаючись на блідо-рожевий зорепад пишного суцвіття клематиса. Дівчина обдавала поглядом скляну глибоку синь, тож Сава зміг добряче роздивитися її густі, десь із метр завдовжки, зугарні коси. Вони сповивали ледь не всеньке її скоцюблене тіло, втім легко було розгледіти, що вона мала на собі довгу, лляну, з темно-фіолетовим вишиваним узором на подолі, домоткану сорочку. На фоні оздоби цієї вдяганки босі ноги дівчини мало вирізнялися — вони були вкриті синюватими плямами та прожилками.

«Певно, добряче задубіли», — вирішив юнак.

Уже за мить він укотре згадав про кохану Лілечку, тому поцікавився вкрай збайдужіло:

— Чоловік із дитиною — досі в бесідці?

Вона заперечливо крутнула головою.

— То чо’ далі тут сидіти? — запитав ніби знічев’я.

Золотоволоска мовчала. Сава і собі не знаходився з подальшою балачкою. Та все ж йому справді було цікаво, чому вона тут сидить. Тим паче, пробувши ось уже тиждень у лікарні без будь-яких приключок і найбанальніших пригод, він нарешті захотів нових емоцій. Раз на день телефонував Лілечці, відтак — рідним додому, але вражень це не додавало, хіба злегка теплішало в грудях.

— А як можна відростити таке довге волосся? — запитав і вмить пошкодував про сказане.

Дівчина вихором повернула до нього заплакане обличчя і зацідила ляпасом украй розпачливого погляду. Юнак не встиг його й роздивитися, вмент відвернувся, вирішивши йти геть. Проте голос, не менш безпорадний за погляд, заблагав його:

— Вернися!

Сава почувався, щонайменше, ніяково. Те, що він мався, наче маленький хлопчик, який сполохався веління чужої тьоті, було правдою, але на цьому він вирішив не зостановлюватися й близько до серця не брати. Не так уже й легко його налякати. Чи він життя не бачив? Чи йому не двадцять другий рік пішов?! Ні, він спокійно собі поводитиметься, бо нікого йому боятися. Ще чого не було?! Ще тільки плаксивої білявки не лякався!

Вона знову заховала погляд у простирадлі осінніх сутінків чи просто спрямувала його в нікуди — важко було розкумекати. Однак хлопця найбільше тішило, що дивачка перестала цілити в нього пекучими шпичаками тих безпросвітних і тужних позирків.

— То ти, кажеш, ніколи не хтів померти, — ствердно мовила дівчина низьким, охриплим голосом. І далі продовжила зашивати дірки завіконня голками печального взору.

Сава трохи загаявся, бо спершу подумав, що то — початок її оповіді, проте помилився — дівчина хутко замовкла. Тож він урешті відповів.

— Я не казав такого, — заперечив правдою.

— То що, хтів-таки? — перепитала незнайомка.

— Ні, не хотів, — відказав.

— О, то переді мною — унікальна людина? Істинний щасливчик? — Дівчина й не думала повертатися до співрозмовника.

Сава піймав думку, що цій білявці — більше літ, ніж йому. Саме це гайнуло хтозна-чому цієї миті.

— Та ні, трохи й мене побило життя. Але нащо хотіти помирати, як іще не пора?

— А звідки тобі знати — пора чи не пора? — Хрип незнайомки погустішав, низи говору розтривожилися й повилися оксамитовим відзвуком. — Тобі, мо’, відомо, хто ту пору встановлює, га? — Вона нарешті крутнула головою, але говорила ніби з собою, скерувавши погляд ниць, так, наче розглядала з-поміж вичовганої коридорної долівки справжні художні малюнки.

Сава й допіру не зміг роздивитися очей, що ховалися за шторами її розпухлих від тривалого плачу повік.

— Що, може, про нього будеш казати, про бездушного карателя і безжального управителя? — На якусь незначну мить дівчина звела погляд увись, вказуючи на небеса, і знову відвернулася. — О, то, певно, тільки йому можна вирішувати, коли і в кого забирати життя, тільки йому! Так? — схлипнула скрушно.

— Я не знаю, — тихо відповів Сава.

Білявка зненацька голосно розсміялася, проте смішно не було ні їй, ні Саві.

— Не знаєш, ну ясно, що не знаєш, — кивнула розтріпаною головою. — Зате я знаю, дорогенький, я тепер добре знаю, що й до чого. — Її схвильований говір набрав нових емоційних барв — істеричних. — Його не влаштовують ті, хто любить життя, хто йому радіє, йому б тільки про бідних і нещасних дбати, піклуватися про них! — взялася горлати, не соромлячись. — Скажи, нащо він забирає до себе молодих, га? Нащо йому гарні, повносилі, життєлюбні хлопці, знаєш чи ні, скажи мені! — Виголосила й вибухнула надривним плачем, сховавши обличчя в заполі своєї дивакуватої старовинної одежини.