Жанна Куява: Дерево, що росте в мені

— Ти коли-небудь хтів умерти? — збурилося пір’я вечірньої коридорної тиші, ніби дивна білявка щойно скінчила скубати гуску і струсила фартух.

Слідом посипалися долу й махові пера юначого здивування.

— Я? — перепитав Сава.

— Ні, той дурень, що сидить у бесідці й на холоді тримає грудну дитину, — грізно відповіла незнайомка, киваючи вглиб присмерку двора. — Видно, теж хоче вмерти. Разом із малям, — додала холодно.

Сава підбіг до вікна, зирнув у лікарняний двір, що куняв, придрімував, укрившись пледом із густої мряки, і справді побачив чоловіка, який, зігнувшись над закутаним немовлям, хилитався в темпі осінньої вечірньої колисанки.

— Ой, але ж про це тре’ комусь сказати! — схопився схарапуджений юнак. — Його мусово забрати звідти! — гримнув дверима, помчав коридором до чергової медсестри й хутко розповів їй про побачене.

Повновида жінка в зеленкуватих медичних одежах і шапці повелася небайдуже: без вагань зателефонувала в пологове відділення, аби хтось збіг униз і забрав до палати згорьованого таточка. Про цього бідаку на ймення Матвій Доброжанський гомоніла вся обласна лікарня. Три дні, як померла при пологах його дружина, а він не може прийти до тями. От і зостався в лікарні з новонародженою донечкою: медики доглядають дитину, але більше — його самого. Не хоче молодий батько миритися з утратою…

Сава на мить околів. Застиг, наче грудка білого вапна на сонці, яким мати двічі на рік — перед Пасхою й Різдвом — підбілювала хатні стіни. То він так уважно слухав оповідь медсестри про знедоленого новоспеченого татка. А врешті зайшовся мало не дівчачими зойками: «Але ж горе! От, май’ [1] Май’ — тут: маєш тобі. — Тут і далі прим. авт., якщо не зазначено інше. , комуняка!»

Цим забутим, чи то пак малознаним поміж молоді й одвіку неприємним для совісного українця словом «комуняка» юнак лаявся. Відкіля воно вчепилося, й гадки не мав. Але саме так проявляв нетерпимість, злість чи роздратування. Замість усілякої матірщини винайшов для себе цензурну нецензурність і так злостився. Тоді слухачі менше зважали на ту його лайку й навіть не здогадувалися, що для Сави сенс слова «комуняка» збігався з найпопулярнішим поміж простолюду гострим слівцем, що починалося буквою «б».

«Ох і горе! — запульсувало в парубочих скронях, навіть майнуло кольками в лівому плечі. — От, май’, комуняка! Я би теж не пережив, якби з моєю Лілечкою таке сталося», — проговорив подумки.

Сава згадав свою дівчину, з якою зустрічався ось уже п’ятий рік і з якою планував цьогоріч одружитися. Хоча кохана вимагала кликати її не інакше як Ліліана, Сава подумки завше казав на неї Лілечка. Так йому було простіше та миліше. А головно — без зверхності, що прочитувалася йому в імені Ліліана.

Чекати на одруження лишилося недовго. Сава вірив: із Лілечкою вони стануть найкращою парою в його рідній окрузі! Він працюватиме вихователем у сільському дитсадку, вона — вчителькою у школі, бо, як і він, закінчила педагогічне училище, щоправда, навчалася в іншому місті й не на дошкільному, а на педагогічному факультеті. Вийде з них інтелігентне подружжя — чим не привід для пошани від оточення?!

— А ви не знаєте, хто та дівчина, що сидить на підвіконні на сходовому майданчику? — зненацька запитав Сава медсестру.

— Хто? Де? На якому майданчику? — стрепенулася високочола пампуха. — Не знаю я… Не бачила, — підвелася з крісла, маючи намір якнайшвидше перевірити почуте.

Однак хлопець зупинив її:

— Довге таке, біле волосся в неї. Раніше я її тут не бачив, — конкретизував, бо ось уже тиждень, як лікував алергію, але досі невідомо яку.

Спершу обласні лікарі вважали, що в Сави Нагорного з віддаленого поліського села Мовчанівка [2] Мовчанівка — назва села, вигадана автором. — харчова алергія. Згодом припустили, що така реакція організму — на холод. Навіть обговорювали можливість виникнення недуги внаслідок якихось нервових стресів чи надмірних хвилювань через щось глибоко інтимне. Але нічого подібного юнак не переживав — так казав. Себто медики досі не встановили, чому шкіра хлопця зненацька почала пересушуватися, лущитися, вкриватися тріщинами і кровоточивими ранами.

— Ні, не знаю в лице такої пацієнтки, мабуть, новенька, — впевнено відповіла медичка.

— Тоді піду сам переговорю з нею. — Зацікавлений Сава перехопив намір пампушкуватої медсестри бігти мерщій знайомитися з «новенькою». — Розпитаю, чо’ вона там мерзне. Не переживайте, я сам усе розвідаю, а потім коли що, то вам перекажу, — випалив рішуче, якось так істинно по-чоловічому, чого бракувало багатьом пацієнтам, ба навіть лікарям цього по-особливому вразливого клінічного відділення.