Анна Хома - Провина

Краще дивитись у далечінь. Безпечніше.

— А нічого не було, — несподівано відказала жінка за його спиною. — Я тільки була свідком. Тільки свідком.

Пачка знову випала йому з рук. Добре, що цього разу — на підвіконня.

— Свідком чого?..

— Зґвалтування. Я примудрилася прийти у недоречний момент.

Знову він не міг припалити. Не можна пити стільки кави. Краще валер’янку… Або цикуту.

— І що… ти бачила?

— Мало що. Було темно, ніч. Невиразний силует і… розпростерте на землі тіло.

Тіло у синцях. Чорне волосся в кулаці. Задоволення від…

— Силует? Ти його добре бачила?

— Ні, звичайно. Усе тривало лише мить. Він повернув голову — і наші погляди зустрілись. Але було темно…

Вона відповідала чітко і бадьоро. Занадто бадьоро.

— Як він… виглядав? Ти щось розгледіла?

— Шапка, куртка… Була зима і темно, я ж казала…

Страх, мов потяг, набирав обертів, стукаючи у грудях.

— І ти б його зараз упізнала… якби зустріла?

— Ні. Це трапилося шість років тому. Ми бачилися лише мить. Темно було.

Вона так часто повторювала оте «темно було», що йому стало не по собі. Багаторічне спілкування з психотерапевтом дечому його таки навчило.

— А він… він би тебе впізнав, скажімо, десь на вулиці?

— Ні, не впізнав би. Темно…

Нудьга вхопила його за горло. Він закашлявся. Тоді загасив цигарку, підійшов до ліжка й сів.

Спершись підборіддям на коліна, вона невідривно дивилася на нього. Що думала, кого бачила перед собою?..

— Ти повинна бути обережнішою.

— Не говори мені про обережність. Я не хочу про неї чути. Мене нудить від цього слова.

— А… чого ти хочеш?

Вона раптом перестала дихати. На довгу мить.

— Десерт. І коктейль. І щоб з тобою…

— Нема питань.

Нічний клуб «Аеліта» охороняла «тридверна шафа» з голеною головою і в безрукавці поверх футболки.

— У вас десерти є? А коктейлі? — запитав у «шафи» чоловік, витягуючи гроші.

— Чому він мовчить? — запитала у чоловіка Марія, вказуючи на охоронця, який мовчки перераховував гроші.

— Напевно, нема ні десертів, ні коктейлів. Підемо ще кудись?

— А якщо він бреше?

Чоловік гмикнув.

— Все одно грошей не віддасть.

— А якщо попросити?

Чоловік не втримавсь і розсміявся. Давно над її жартами не сміялися чоловіки.

Дзеркальна куля під стелею, дзеркальна стіна в глибині сцени, різке біле світло і на диво багато народу. О третій годині? Відстала вона від життя, однозначно.

— Знаєш, що найсмішніше? Тут справді нема ні вершкових десертів, ні молочних коктейлів, — гортаючи меню, повідомив Влад.

Марія кивнула.

— Дуже добре.

— Чому добре?! — закричав він їй у вухо, бо саме гримнула музика.

— Тому що я не хочу, щоб ти нагадував мені мого батька.

— Голосніше!

Вона усміхнулася. Він міг закластися на тисячу доларів, що в цьому залі не знайдеться іншої такої усмішки: ідеально рівний зубний ряд, ідеально біла емаль…

Треба втікати. Поки не пізно.

— Невже вони всі не хочуть спати? — показала вона на довколишній люд.

— Хочуть.

— То чому не йдуть?

— Ти бачила охоронця? Такий і мишу не пропустить.

Вона розсміялася. Коли жінка сміється над твоїм анекдотом, то або анекдот такий гарний, або жінка.

Але все одно приємно.

І треба ж, щоб саме в цю мить нагадали про себе сліди, залишені на його тілі хлопцями з бусу. Він схопився за келих з вином.

— А якщо спробувати? — пробилося до нього крізь гамір дискотеки.

І чого вона ще від нього хоче? Танцювати, звісно. Вічно тим жінкам не сидиться…

— Спробувати що? — без ентузіазму перепитав Влад.

Коли тебе ніжно впечатали у капот, від чого на бідному капоті залишилися вм’ятини, а потім ще раз впечатали і ще, та ще й при цьому забрали всі гроші — чого-чого, а ентузіазму до танців тобі, певно, бракуватиме.

А відмовиш — жінка цілком законно образиться, ти цілком законно нап’єшся — і вийде у вас зразкова українська сімейка.

— Спробуймо прорватися повз шафу.

Він кілька разів кліпнув очима.

— Яку шафу?

— Тридверну. Ту, що при вході.

— A-а… Куди прорватися?

— Додому.

— Ти хочеш звідси піти?

— Я хочу спати. Вибач, що псую тобі вечір…

Один-єдиний вечір, котрий не вдалося зіпсувати нікому і нічому, хоч як світ старався, хоч як нацьковував на нього своїх псів, — і ще за цей вечір просять у нього вибачення?

— Та нічого. Я, щоправда, сподівався, що ми з тобою трохи потанцюємо, але якщо ти не хочеш…

«Скотина ти все-таки рідкісна».

… — Ой!