Анна Хома - Провина

А чом би й ні?

Але навіть там — в обіймах копії, якою він хотів підмінити оригінал, сподіваючись при цьому, що сам цієї підміни не помітить, — йому не давала спокою недоречна, нікому нібито не потрібна цікавість, яка шкрябала його зсередини кігтиком і вказувала на забарикадовані двері: що там, як ти вважаєш?

Ця цікавість ходила за ним удень і вночі, на роботі й на гулянках, нудьга проганяла її геть, але вона не здавалася — така звична дитинству цікавість перед усім невідомим, яка маліє в міру того, як невідомого у світі стає все менше.

Уперше побачивши свою майбутню дружину, він зазначив про себе, що вона ні на краплю не схожа на Зоряну. Побачивши її вдруге, вирішив, що вона не становитиме для нього загрози.

Побачивши її утретє, він запропонував їй одружитися. Чом би й ні?

«Знали б ми, де впадемо, соломку б постелили, так, куме?»

Стабільно натикаючись у своєму домі на незнайому дівчину, він щоразу очікував нападу й дивувався, коли його очікування не справджувалися.

Спробувавши висловити те, що його тривожило, він не почув у відповідь порад чи рекомендацій і одержав можливість робити те, що вважав за потрібне.

Звільнений від страху втратити її, що в народі чомусь вважається однією з ознак кохання, він міг спокійно займатися своїми повсякденними справами.

Вона не заважала йому жити — і це дивувало його найбільше.

Через тиждень після весілля вона була для нього загадкою, ще більшою ніж до весілля. І ця загадка врешті-решт дісталася його свідомости й поставила там великий знак питання, відсунувши вбік усі інші нерозгадані загадки Всесвіту.

Але чому ж вона мовчить…

— Дай мені сигарету.

Отакої…

— Що?

— Сигарету дай. Будь ласка.

— Ні-і, — покрутив він головою. — Тільки не це. Ти не куриш.

— Ніколи не пізно почати.

— Ти не куритимеш.

— Але ж правил нема.

— А я диктатор: хочу — скасовую правила, хочу — встановлюю… Краще… краще розкажи мені…

Це вирвалося само собою. Він злякано замовк, але був певен, що вона добре зрозуміла його. У її присутності був нездатен втримати язика за зубами.

Питається чому, якщо вона ніколи ні про що не запитувала.

— Тобі буде нецікаво, — глухо обізвалася вона через добрий шмат часу.

— А раптом..?

— Забирайся звідси, Бармак. Іди, куди там треба тобі йти. До свого психотерапевта, наприклад…

Влад завмер.

І як це вона здогадалася? Нюх у них на ці справи, чи що?

«Скільки б ми, куме, не вчилися, все одно дурнями помремо. Факт».

— Жінки люблять ревнувати… — почав він здалеку.

— Мабуть…

— Це в їхній натурі — робити з мухи слона…

— Напевно…

— А все тому, що самі теж не проти стрибнути в гречку. Майже в кожному анекдоті, коли чоловік повертається додому, кого він застає? Отож-бо. А народ як скаже, так зав’яже…

Щось він занадто розійшовся.

— Хай буде так.

— Тобто як — так? Хіба ти не повинна їх захищати?

— Кого їх?

— Жінок.

— Чому?

— Ну… всі так роблять. Оця ваша… як її… жіноча солідарність…

— Я не можу захищати всіх жінок.

— Чому?

Десь тут ховалась якась каверза, але де?

— Тому що я не знаю всіх жінок. Я можу говорити тільки про тих, кого добре знаю. Та й то тільки в певному конкретному випадку.

— Отже, ти визнаєш?

Головне в захисті — напад.

— Що я маю визнати?

— Що жінки теж багато в чому винні. А ви все спихаєте на чоловіків.

— Я не люблю узагальнень. Є різні чоловіки і різні жінки.

— Ну так, звісно, але є ціла наука, яка вивчає відмінності між чоловіками й жінками, і, повір мені, ми дуже різні за натурою.

— Усі говорять тільки про відмінності. Але мусить бути в нас і щось спільне. Чомусь про це не говорять.

— Гм… Конкретно — у нас?

— У жінок і чоловіків. Що на це кажуть психотерапевти?

Отакої. Вони б уже мали бути за кілометр від цієї слизької теми.

— Звідки ти… гм… знаєш Людмилу?

— Вона підходила до мене на весіллі. І відрекомендувалася.

На весіллі він не бачив нічого, крім горілки. Ну і що далі? Жінка мовчала. Потайки зітхнувши, Влад приречено обернувся…

Волосся вибилося з хвостика, ворсиста ковдра сповзла з оголених плечей, а очі закрила тінь від вій.

Зате усмішка…

Пачка цигарок випала з рук.

Давно йому так не усміхалася жінка. Неначе кішка, що поїла сметани…

Він кашлянув і нахилився за цигарками, відчуваючи себе трагічно юним вісімнадцятирічним студентом, що захоплено блукає містом у пошуках пригод… рвучко випроставшись, він зачинив вікно, залишивши лише кватирку, і взявся навпомацки шукати на підвіконні сірники.