Анна Хома - Провина

Минуле можна просто забути. А можна спалити.

З раю можна втекти. А можна вкинути його в пекло.

Як кому подобається.

Влад дивився на вогонь і бачив сторінки, списані прямим почерком. І знову читав те, що не призначалося для сторонніх.

… «На чому я вчора закінчила? Ага. Владзьо мене все більше й більше інтригує. Він раптом на рівному місці замовкає і дивиться крізь мене, наче я порожнє місце. А вчора на гулянці відмовився від випивки. Усі мої презирливі погляди та насмішки не діють. Ледве домоглася, щоб він випив за мене келих мого улюбленого молдавського каберне. Родзинка виявилась горішком, але я буду не я, якщо не розгризу його…»

Руки звично тягнуться по цигарки. Світло у вікнах його будинку не гасне — і він вдячний йому за це. Маленьке вогнище, яке він розпалив своїми руками, не здатне розігнати пітьму.

… «Я відчуваю, що нахабнію. Але не можу зупинитись. Усі ці таємниці надзвичайно цікаві!

Владзьо ходить, мов сновида. Я вигадую все нові і нові знущання. В одну хвилину я одна, в іншу — я вже зовсім інакша. Він не встигає за моїми перевтіленнями, а коли я розповіла йому, що за мною волочиться сам декан факультету, він цілком занепав духом. Я бачу по його очах, як йому боляче, але він нікуди не може від мене подітися. Такої, як я, він більше не зустріне, хіба якусь облізлу копію — і він це знає! Він занадто в мене закоханий, щоб хряснути дверима й піти, тому ходить за мною, як сновида, слухняно біжить, куди я скажу, і приносить усе, що захочу. Може, мені забажати зірку з неба? Зірка для Зірки — ну хіба не смішно?!! Так закохатися можна тільки у вісімнадцять років.

Але, але, але… коли я ні з того, ні з сього запитую: „От про що ти зараз думаєш?“ — він затинається й лізе за цигарками, — і хоч смійся, хоч плач, а нічого з ним не зробиш. Навчила його курити на свою голову!..»

Влад порухав тріскою пригасле полум’я, і воно з новою силою накинулося на щоденник. Сторінки були старі, подекуди зліплені, і вогонь давився ними, як він зараз давився цигарковим димом.

Хтось, може, і помре від старості. Він помре від раку легень.

…«Ура! Я близька до перемоги. Одного разу випадково запитала його про село — і попала в яблучко! Він швидко перевів розмову на інше — не очікувала від нього такої блискучої реакції, — але пізно: я вже знала, куди бити.

Відтоді я не даю йому спокою. Запитую про його хату в селі, про город, стайню, садок вишневий коло хати, прошу, щоб він повіз мене на свою батьківщину, щоб познайомив з батьками, сусідами, птицею і домашніми тваринами, щоб показав господарство, річку, ліс, пасовище… і так без перестанку. Правду мовлячи, він виглядає жахливо, не висипається, худне на очах, прогулює заняття, таке враження, ніби він веде якусь боротьбу і вочевидь програє у ній.

Інколи він дивиться на мене так пильно, що мені стає трішки соромно за мою поведінку, але ж я так мало хочу: щоб він перестав оборонятися й розповів усю правду. Є, звісно, люди, на яких протипоказано тиснути, але він не з них. Сподіваюся, що не з них…»

Щоденник майже догорів. Залишилася лише цупка палітурка. Влад перегорнув її на форзац. Тут іще збереглися слова.

«Увага! Це щоденник Зоряни Короленко! Хто візьме його без дозволу, того…» Далі чорніло обвуглене провалля.

Не вірив він у містику. Але змушений був простягнути руки до догораючого вогнища: ніколи ще червнева ніч не була такою холодною.

«…Він уже на порозі зізнання. Так цікаво мені ще ніколи не було!

Це було вчора. А сьогодні мій Владзьо зник. Я заходила до нього в гуртожиток — я опустилася до цього, уявляєте? — його ніхто не бачив ще звечора. Я зв’язалася з його одногрупниками — ніхто не знає, де він. Олег — його найближчий друг — перелякався, кинувся його шукати, сказав, що він нічого не взяв із собою, тільки гроші. Безсовісний!

Мені починає здаватися, що я переборщила. Я зовсім не хочу, щоб він щось із собою зробив. Учора з другого поверху гуртожитку викинулась одна студентка — кажуть, її мали вигнати з інституту. Але ж він не такий! Він сильний. На диво сильний, чого одразу й не скажеш.

Мені починає його не вистачати. А тут іще декан факультету пристає: виходь за мене заміж, купатимешся у розкошах.

Навіщо мені цей старигань? Хоча гроші ще нікому не завадили.

Але де ж мій Владзьо?

На третій день він повернувся. Я так і знала, що надовго його не вистачить. Знав би він, як я втішилася! Звісно, я намагалася цього не виказати, чоловіки не люблять, коли жінки проявляють свої емоції.