Анна Хома - Провина

— Обережно.

— Я ж казала, що мені дуже мало треба, щоб сп’яніти. Чому в тебе так багато сходів? А якщо п’яна людина впаде і зламає собі ногу?

— Мені для п’яної людини сходів не шкода. Зараз я відчиню двері… якщо знайду ключі…

— А якщо не знайдеш?

— Прикинемося п’яними й заночуємо на сходах.

— Цікаво, а чи можна прикинутися тверезим?

— Ну, тобі це не загрожує.

— Аж так зле?

— Значно гірше.

— Дякую за комплімент…

— Я не про тебе. Ми, коли виходили, забули замкнути за собою двері.

— І що? Нас обікрали?

— Якщо ми не знали, що забули замкнули двері, то звідки злодії могли про це знати?.. Обережно!

— Що з твоїми сходами? Я увесь час спотикаюся!

— Може, ти п’яна?

— Від п’ятдесяти грамів вина? Не сміши мене…

Біда крутнулася на сходах і з досади клацнула зубами: двері відчинені, ЦІ ДВОЄ повільно заходять у передпокій і зовсім не квапляться замикатися на сто замків, досередини проникнути як ніколи легко, а вона мусить стирчати надворі, на голому бетоні!

Таки мусить.

Не пробитися їй зараз у цей дім, перепона невидима, але міцна, як фортечний мур, раптом постала довкола цієї оселі — хоч кидайся на неї, кусай, рви кігтями — все марно.

Біда зі злості загарчала. Але згодом вляглася, вдивляючись у глибину будинку. Не всі фортеці можна взяти штурмом. Деякі з них падають від облоги. ТРЕБА ЗАЧЕКАТИ.

— Що в нас сьогодні на сніданок?

— Уявлення не маю.

— Як не маєш? Хто має знати, як не моя жінка? Та мені достатньо тільки оком моргнути, як ти на підносі повинна все, що моргне моє око, мені до ліжка принести.

— Сьогодні неділя, а в неділю в мене вихідний.

— І нещасний чоловік повинен з голоду пухнути?.. А якщо чоловік розсердиться і… Стій!

Він був напоготові, тому встиг схопити її швидше, ніж вона зісковзнула на підлогу. Крізь шкіру зап’ястка колесами поїзда стукотіла променева артерія.

— Я подивлюся, що є в холодильнику…

— Я пожартував. Я тільки пожартував.

— Там має бути шматок телятини…

— Я просто пожартував.

— Мені подобається готувати для тебе.

Відчувалося, що вона має досить сили, щоб, навіть ціною зламаної руки вирватися від нього. Але поки що пробує владнати все по-мирному. Людмила попереджала, що він із нею не впорається…

Кішка, що ховається за маскою мишки і бреше йому в очі. Всі жінки, яких він приводив до себе на каву, навіть чашку після себе помити не квапилися, не кажучи вже про те, щоб щось зготувати.

— Я зараз подзвоню і замовлю щось у супермаркеті. Тепер я завжди так роблю, коли мені ліньки виходити з хати чи смажити картоплю. А раніше були їдальні чи булочні. Це не проблема. Я з вісімнадцяти років живу сам і ще з голоду не вмер.

— По-твоєму, я можу до кухні навіть не заходити?

Влад відчув себе богом, що щедрою рукою роздає дари своїм підданим.

— Ну, хіба для того, щоб вийти на терасу подихати свіжим повітрям.

— І можу не прибирати? — занепокоєно вела вона далі.

Що не кажіть, а роздавати дари — досить приємне заняття. Возвеличує тебе самого у твоїх же очах.

— Запросто. Мій дім — моя фортеця, і я маю право жити в ньому так, як мені подобається. Якщо мені комфортно серед творчого безладу, то чому я маю себе чи когось іншого примушувати прибирати? Якщо пилюка починає мене заїдати, я берусь за порохотяг. Є в мене і запасний варіант: одна тіточка час від часу телефонує і запитує, чи не треба в мене поприбирати, і я розумію, що на цей момент вона сидить без грошей, і, звичайно ж, запевняю її, що в мене аврал. Ми поп’ємо кави, вона зробить вигляд, що поприбирала, я зроблю вигляд, що повірив їй, дам їй гроші, і ми розійдемося до наступного разу.

— Але… якщо припустити, що я нічого не робитиму, то в мене з’явиться море вільного часу! Чим я тоді займатимуся?

— А чим би ти ХОТІЛА займатися?

Приємно, коли на тебе дивляться широко розкритими очима. Приємно когось вражати — у приємному значенні слова. Одне слово, приємно бути богом.

— Не знаю… Тобто я хотіла б вчитися, але…

— Запросто.

— Я можу розлінуватися настільки, що навіть ліжка не застелятиму. І тоді ти зовсім по-іншому заговориш.

— Навіщо застеляти ліжко, якщо за хвилю його потрібно розстеляти?

— Не чіпляйся до мене, Бармак, бо я знову відбиватимусь… Я серйозно!

І вона знову відбивалась. Але цього разу нічний вітер віяв слабше, немов між нею і ним був натягнутий невидимий потужний бар’єр, якого не здолати нічним хижакам.

Кажуть, до хорошого звикаєш легко.