Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Здесь есть возможность читать онлайн «Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию без сокращений). В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Ужгород, Год выпуска: 2006, ISBN: 2006, Издательство: Карпати, Жанр: Современная проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

До нової книги знаного українського письменника Дмитра Кешелі “Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери” увійшли унікальні за стилем написання трагікомічні романи з народного життя. Трагедія й комедія, фантасмагорія і сучасні реалії, неповторна швейкіада закарпатського села — все це автор талановито поєднує із глибоким філософським осмисленням життя простих людей на зламі епох, на зламі держав.
Художнє оформлення  Ярослава Дулейка

Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

І треба було статися нещастю.

Хтось із лопуховців — певне, прийшов не поклонитися прирічанській горі, а красти виноград — підслухав речитативи сторожа, у яких за кожною строфою прославлялося безсмертне ім’я Мелані. Підслухав та й розплескав язиком по всіх селах. А вже через кілька днів лопуховці, вонігівці, заньківці, а поготів волячівці, тримаючись від сміху за животи, тикали пальцем у бік прирічанської гори і безустанку повторювали:

— Меланя. — Ну й гора у Прирічному — Меланя.

За всі кривди настав час розплати! Малі діти, й ті навіть у сні мовили до когось:

— Мейаня, Мейаня.

Прирічне стихло, зниділо, як перед грозою. Ще б пак! Зганьблена, спаплюжена честь села. Найсвітліші, наймудріші голови Прирічного, на чолі яких стала баба Вариводиха, цілими днями засідали у притемненій ковдрами хаті ображеної Мелані Федірцані — вирішували, як бути. Подавати на суд чи оголосити навколишнім селам негласну війну?

Вихід із становища знайшов студент сільськогосподарського технікуму — саме проходив практику у колгоспі.

— Кажете, приліпили до гори прізвисько Меланя? — перепитав він поважний консиліум, на який був запрошений у ролі освіченого гостя.

— Ганьба яка, і не тільки нам, а й батькам нашим, та ще й онукам і правнукам, — змахнула сльозу Вариводиха.

— А як ви дотепер називали гору?

— Як? Звісно як — прирічанська гора.

— Гм…

— А як бути?

— А ви так і назвіть — гора Меланя. Хіба погане ім’я?

Студент раптом заплющив очі, набрав повні груди повітря і повільно, з натхненням вимовив:

— Ме-ла-а-ні-і-я…

І тут кожен звук ніби заспівав, ледь чутно забринів, засвітився і серце кожного наповнив ніжним сяйвом.

— Ме-л-л-а-а-ні-я.

Присутні подивилися на Меланю Федірцаню, і від того, що носить таке гарне ім’я, вона здалася їм божественно красивою.

Звістку про несподіваний поворот подій в селі сприйняли бурхливими оплесками. Одразу ж на другий день делегація прирічанців подалася у район з проханням позначити на карті назву гори — Меланя. Бабу Вариводиху, яка очолювала раду найсвітліших і наймудріших прирічанських голів, на сільських зборах було урочисто вшановано і премійовано — їй виділили із колгоспної птахоферми дві молоденькі курочки.

Однак курочки згодом виявились злими забіяками-півнями. Та й те багатство, як на біду, загриз невдовзі Федірцанів пес.

Зовсім по-іншому сприйняли звістку про офіційно оформлену назву гори жителі навколишніх сіл. Спершу новина їх розвеселила, але, усвідомивши, що їх посміхеньки для прирічанців — мед на душу, мало-помалу почали затихати. Ні в Лопухові, ні у Вонігові, ні в Заньці, ні у Волячому офіційної назви не визнали і на сьогодні навіть не згадують. Меланю на зло прирічанцям і надалі називають “прирічанська гора” або ж ще більш принизливо — “прирічанський горб”.

Роки, однак, не пощадили милу і добру Меланю. Колись буйні, здорові виноградники з часом зістарились, кущі один за одним самотньо повмирали на вершинах, а молоді плантації уже насаджували на рівнинах з тих міркувань, що на низинних землях їх доступніше обробляти технікою, легше збирати врожай, обрізувати лозу. Виноградники ж на схилах гори тримались тільки людськими руками, яких у колгоспі останнім часом дуже бракувало.

Безплідність зістарила Меланю на цілі століття. Вона згорбилась, пониділа, схудла і аж вгрузла у землю.

Прирічанці, аби хоч якось задобрити гору, висадили на її схилах персиковий сад. Однак Меланя виявила твердий характер і запротестувала — не прижила на собі жодне дерево. У її старечій пам’яті і світлих споминах живуть і понині знамениті прирічанські виноградники. І коли проходить полудень осені, каміння на горі Мелані солодко і печально пахне стиглим виноградом. У такі дні прирічанці по-особливому відчувають на своїй совісті вину перед горою, мабуть, тому вона стає для них ще ріднішою, милішою, а для тих, хто інколи збирається у світи далекі, — талісманом.

Питають, скажімо, в дорозі прирічанця:

— Звідкіль будете, чоловіче добрий?

— З Прирічного.

— Щось не чував про таке село.

— Це зразу біля гори Мелані, — відповідає недбало прирічанець з таким виглядом, ніби Прирічне знаходилось щонайменше біля підніжжя Кіліманджаро.

Якщо новий знайомий і тут не виявить знання географії рідної країни, прирічанець загалом перестане з ним спілкуватися. Для нього він — людина, яка більше свого носа і вух нічого не тямить.

Або ж ідуть Ілько Лєтрик і Ногавичка через гори — справжні, величні, до небес укриті лісами.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери»

Обсуждение, отзывы о книге «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x