Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Петро повільно продирає очі, втуплюється у телевізор і плямкає спросоння губами.

— Ги-и-и-й, коби мені така молодиця, як у телевізії, — затягує протяжно на високій ноті, — то я би її ще й не так чмокнув — аж би крекнула, акхи.

— Пропав бись, чорте кривий, кому ти потрібен? — змірює нищівним поглядом Петра.

— Тобі, — безвинно відповідає Федірцан.

Меланя закопилює губи, якусь мить роздумує, чим допекти чоловіка, а потім, сплюнувши спересердя, знову витягує, як гуска, шию до телевізора.

Федірцан ще якийсь час кліпає на екран, намагається збагнути, а потім глибокодумно прорікує:

— Видати, красні гроші їм платять, коли так файно цюлюються, акхи, — і, підопершись рукою, продовжує хропіти.

Вариводиха з внуком Грімом — прихильники “шпіонської” кінематографії: аби побільше стрілянини, погоні на автомобілях, скачок на конях, скреготу металу, дзвону шабель і, безперечно, щоб теж буйними ріками лились сльози щасливого і нещасливого кохання.

Маленький голубий екран став серйозним супротивником сільського кіномеханіка Ілька Лєтрика. Аби хоч якось витягнути план, Лєтрик — людина в літах — вдається до несусвітніх махінацій. Рекламуючи фільм, Ілько під назвою неодмінно допише: “Художественный фільм із стрельбою, трупами і любов’ю до смертного гроба”. Прирічанці, підкуплені афішами, валять у клуб, немов на пожежу. Але не мине і п’ятнадцяти хвилин фільму, як починають розуміти, що тут від стрілянини, трупів і любові “до смертного гроба” так далеко, як від Прирічного до Марса. Клуб тривожно починає гудіти. Коли гнів прирічанців доходить апогею, світло на екрані раптом гасне, Лєтрик притьмом виключає апаратуру, замикає ізсередини двері і через вікно вискакує у ніч. Збагнувши, що їх жорстоко ошукано, прирічанці роєм розлючених джмелів вилітають на двір, беруть в облогу кінобудку і вимагають від Ілька повернення їх кровних грошей. Особливо шаленіє Федірцан.

— Вертай гроші, вошливий недоноску, бо ноги переламаю!!! — репетує на все село і так лупить палицею-криванею у двері, що починають кукурікати півні.

Баба Вариводиха і любий онук Грім на всяк випадок з каменюками в руках чатують біля освітленого вікна. Бунт продовжується до тих пір, доки комусь із розсудливих не спаде на гадку заглянути через шибку у будку.

Упевнившись, що за кіномеханіком вітер свиснув, прирічанці помалу гамуються. А Лєтрик тим часом, набиваючи гулі, мчить через сади і городи до обійстя матері. Ховається на оборозі і день-два відсиджується у сіні.

Наколи гнів у душах сельчан вгамувався — Ілько з афішею знову з’являється на світ божий. На цей раз у клубі буде демонструватися “художественний фільм із большіми пріключеніями, вызывающий нервное напряженіє”. І все починається знову.

Не злічиш на пальцях десятків рук, скільки новітнього приніс час в оселі прирічанців. А в перші роки Радянської влади на всеньке село був один гучномовець, через який мало не поплатилася життям шанована у селі людина. Аби не накликати і на себе гніву ревнивих прирічанців, хочу не хочу — а мушу розповісти і про цю знаменитість.

…Пан Пийтер лежав на печі і колупався в носі. Задерши голову, він вирішував, як на його думку, глобальне питання: чому муха може ходити по стелі догори ногами? Звичайно, коли б у хаті так смачно не пахло борщем — а пан Пийтер із учорашнього дня говів — його відкриття, може, і значилося б у списку геніальних наукових знахідок людства за останні століття. Однак у шлунку бурчало і мудрі думки пана Пийтера теж повзли повільно, як мухи. Щоправда, не по стелі, а по столу, який стояв із стравою у “державі” пані Гелени.

Тут, аби зрозуміти, про яку державу йде мова, мусимо зробити екскурс у більш віддалене минуле.

Весною 1939 року, по кількох днях боїв між солдатами фашистської Угорщини і буржуазної Чехословаччини, через Прирічне проліг кордон двох ворогуючих держав. Поділ був настільки точним, що хата Ногавички стала належати двом країнам. Жінка Олена, з якою Петро жив у вічних сварках і бійках, відразу зайняла чехословацьку половину і почала себе йменувати “пані Гелена”. Ногавичка ж зостався на угорській території і нарік себе паном Пийтером.

“Держави” суворо дотримувались кордонів, однак пан Пийтер, не маючи уявлення про міжнародну угоду щодо територіальної недоторканості, добряче випив на дурняка у Федірцана і в хмільному пориві люто побив жінку. Пані Гелена одразу заявила на чоловіка у чеську жандармерію. Суворі охоронці порядку вистежили Ногавичку, коли той пішов по нагальній потребі на територію буржуазної Чехословаччини, і спіймали. Закасали сорочку і вліпили чоловікові двадцять різок за те, що наніс тілесні побої іноземній особі, пані Гелені Ногавичковій.