Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

— Довго судитися не будемо — як ми перетягли у тайстрах Меланю до себе, так ви перенесіть тепер її до Лопухова.

Бувало, що у п’яному розгулі найвідчайдушніші лопухівці запрягали коней, брались за кайла, мотики, міхи, корзини і з войовничими вигуками ішли на приступ Мелані. Люто лупали тверду породу, вантажили і перевозили у володіння Лопухова. Про наслідки гіркого похмілля говорили численні купи каміння і землі на лопухівській території, перед якими гора Меланя здавалася ще більш величною, прекрасною і недосяжною.

Із глибини віків донесла на своїх натруджених плечах Меланя знамениті прирічанські виноградники. Довгі ряди кущів-велетнів весело бігли наввипередки уверх по схилах. Коли достигала осінь, сонце, здавалося, слабшало, бо всю свою кров віддало прирічанському винограду. Оповідають, що знамениті обози Петра І, які доставляли цареві вино із Середнього, наповнювали бочки і в Прирічному, і буцімто сам володар Росії був високої думки про прирічанський трунок. На незаперечний доказ цієї яскравої сторінки славної історії села прирічанці покажуть вам атрибути петрівської епохи, які кожної весни надибують, копаючи городи. Цим, як звісно, не похваляться ні в Лопухові, ні в Заньці, ні у Вонігові, а поготів у Волячому.

Знамениті прирічанські виноградники стали і першоосновою назви самої гори. До перших років колективізації гора була безіменною — просто: прирічанська гора. Створюючи колективне господарство, прирічанці довго мізкували, кому довірити стерегти гору від заздрого ока. Здорового чоловіка не поставиш, бо робочі руки на ті часи цінувались дуже дорого. По довгих дебатах зійшлися на одному: сторожем до гори приставити кривого Федірцана. Чоловік він совісний, не лукавий, добрий — на такого можна покластися.

Федірцан був дійсно людиною чесною, але занадто флегматичною і лінивою. Скажімо, прийде у Прирічне красна яр-пора, Меланя — жінка Петра — аж жили у руках надриває від роботи по газдівству, а Федірцан вийде у город, тицьне у землю кілька раз заступом, сяде на ослоні і незмигно дивиться у бік Лопухова.

— Ме-е-ела-ню, акхи! — крикне гугняво через півгодини.

— Чого тобі, чорте хромий, копай! — гиркне Меланя.

— Чуєш, у Лопухові кури кудкудачать, як на пожежу, акхи, — відповідає незворушно Петро.

Мине ще півгодини.

— Ме-е-ела-ню, акхи!

— Акхикнулось би тобі вже у пеклі, бовдуре нещасний! — лютіє Меланя, рубаючи дрова.

І як на біду, поліно блискавично вилітає з-під сокири і лупить жінку прямо в чоло.

Мелані темніє в очах, і вона ледь не втрачає свідомість. Потім, стогнучи від болю, бере сокиру і прикладає холодне лезо до гулі.

— А у Вонігові, акхи, — гугнявить, мовби й нічого не сталося, Петро, — корови так ремигають, гейби на дощ. Та й спати нібечки хочеться, акхи.

Ще через півгодини кривий Федірцан з глибоким роздумом прорече:

— Отак живемо, живемо і раз лиш помремо, акхи.

Отже, безпека і честь прирічанської гори стали лежати на совісті Федірцана. Петро разом із розвиднем викульгує на вершину гори — аби видно усі виноградники, та й блукає очима по Прирічному, відшукуючи по ранкових стовпах димів свою оселю. Ага, он за хатою Вариводихи уже знявся синювато-прозорий язичок димку, серед інших ледь-ледь видимий, — затопила піч і скупа Федірцаня.

— Меланю, дай тобі Боже здоров’я на сей день, акхи, — знімає шапку Федірцан.

Час минає, поговорити нема з ким, і Петро, сидячи на вершині, немов король на троні, починає наспівувати, що спаде на думку. Своїми поетичними творами прирічанський сторож міг би гідно позмагатися із середньоазіатськими акинами. І коли б шукачі скарбів народної творчості записали все, що наспівав кривий Федірцан за період сторожування, прирічанці нині б могли похвалитися ще одною, золотом виписаною сторінкою своєї історії. Ось, до прикладу, один із немеркнучих перед часом і простором поетичних шедеврів.