Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Відсердившись, птахи по якімось часі гуртувалися у зграї. Зарікаючись більше ніколи не прилітати до Прирічного, з тяжким серцем піднімалися угору і, змітаючи крилами із неба випадково заблуклі снігові хмари, твердо тримались дороги на північ. Але інстинкт і голос крові предків були сильнішими за обіцянки — наступної весни нові покоління перелітних птахів знову шукали крилами біля Прирічного Велику ріку.

Про те, що вона дійсно таки текла сюди, говорили і черепашки, яких знаходили сельчани, проводячи під горою Меланею плантаж під майбутній виноградник, про це настійливо твердили і верби. Скільки їх не викорчовували на полях, неподалік яруґи, тоненькі пальці вербових прутиків витикалися щовесни із-під землі і, киваючи з докором на прирічанців, твердили своє: “Ми тут росли, тут, у глибинах, спочиває наше коріння, і в його жилах, у його пам’яті тече Велика ріка”.

Про те, що вона дійсно текла сюди, красномовно свідчила і сама назва села — Прирічне. Це тобі не Лопухово, не Вонігово, не Занька чи Воляче — навколишні села, а Прирічне. Вельми промовиста і поетична назва: “село при річці”, а може: “село, закохане у ріку”. Але куди текла ріка, коли і в які світи — як не билися в здогадках найсвітліші уми села — відповісти не могли. Лопухівці, скажімо, — певне, із завидків — твердили своє: прирічанці занадто люблять частуватись сливовицею і на похмілля, гамуючи “пожежу” в грудях, мало-помалу вихлебтали свою ж ріку. Вонігівці — теж із уїдливим помислом — радили дати ріку на всесвітній розшук…

Жарти жартами, але прирічанці, вельми ревниві до своєї історії, домоглися того, що голова колгоспу викликав аж із столиці геологічно-археологічну експедицію, аби просвітила лопухівців, вонігівців та інших і довела власні витоки історії Прирічного.

Однак, на превеликий жаль, веселі бородаті хлопці виявили значно більший інтерес не до ріки, а до винних підвалів, яких чимало ще з давніх часів видовбано у череві гори Мелані і де зараз у бочках зберігається чи не найкращий в області сонячний трунок.

Знаючи, яку велику місію має виконати експедиція, прирічанці не скупилися на частування, тому молоді симпатичні хлопці здебільшого виходили вранці до яруги не вивчати історію, а відмочувати у потоці тяжкі голови.

Пробувши отак в Прирічному з місяць, експедиція зібрала-таки кілька мішечків камінців, черепашок. Надалі ж хлопці прихопили на дорогу по величезній корчазі вина на брата, твердо пообіцяли вивчити матеріали, а результати неодмінно вислати, й без “будьте здорові” поїхали.

Такий поворот подій змусив жителів навколишніх сіл надовго мовчати, а горді з того прирічанці приїжджають тепер у Лопухово, Вонігово, Заньку і Воляче з високо піднятими головами, поважні, бо твердо переконані, що корені їх славної історії вивчаються великими умами.

…В один із погідних травневих днів — саме тої пори, коли весна уже буйно відсвяткувала свою молодість, а літо ще тільки дозрівало у перших черешнях-маївках, — учителька початкових класів Прирічанської восьмирічки Віра Петрівна Перебзяк влаштувала для своїх випускників-четвертокласників краєзнавчу екскурсію довкола села.

Сама Віра Петрівна сім разів поступала в університет на заочне відділення історичного факультету, та безуспішно. Це, зрештою, не вплинуло на переконання вольової жінки — Віра Петрівна твердо вважає себе від природи літописцем славного минулого прирічанців. І за традицією для кожного свого випуску вчителька влаштовувала екскурсію, яка мала юним сельчанам розкрити ширше очі на життя предків, заронити у серця зерна любові й поваги до рідного села, його знаменитих місць. У таких подорожах Віру Петрівну завжди супроводжував її чоловік — Микола Васильович, незмінний директор школи. Він виконував свого роду роль опонента Віри Петрівни і служив авторитетним доказом незаперечності того, про що розповідала дружина.

Діти побралися за руки, ішли поволі берегом яруги, зацікавлено слухаючи розповіді Віри Петрівни. Уважність, послушність чемність вихованців свідчили, що чотири роки, проведені із учителькою, не минули даремно, що працювала Віра Петрівна з дітьми не за хліб насущний, а з душею.

Один тільки Охрім Новиков, прозваний через характер і незвичність для прирічанців імені Грімом, як завжди, не знаходив для себе місця. Його гарні великі голубі очі, обрамлені по-дівочому довгими віями, зблискували то в голові колони, то в середині, а то далеко позаду.