Чак Палагнюк - Задуха

Коли я виходив із автобуса біля лікарні, я помітив, що в неї на машині спущені дві задні шини. Я сказав їй про це, стараючись увесь час дивитись їй у вічі.

На екрані монітора — їдальня, де бабусі їдять на обід якусь пюреподібну їжу різних відтінків сірого.

Перемикач стоїть на цифрі «один». Чути тиху музику в ліфті й шум води, що тече.

На екрані — кімната для ремесел і рукоділля. Там нікого немає. Через десять секунд — кімната відпочинку. Телевізор вимкнено. Ще через десять секунд — бібліотека. Пейдж котить візок, у якому сидить моя мама, вздовж полиць зі старими пошарпаними книжками.

Я кручу ручку перемикача й ловлю їхні голоси на цифрі «шість».

— Жаль, що мені не вистачило сміливості не боротися й не сумніватися в усьому, — каже мама. Вона простягає руку, торкається корінця книжки на полиці й каже: — Жаль, що я жодного разу — жодного разу — не змогла сказати: «Ось. Оце дійсно гарне. Бо я це вибрала».

Вона бере книжку з полиці, дивиться на назву й ставить книжку назад, хитаючи головою.

Мамин голос у динаміку — приглушений, скрипучий. Вона каже:

— А як ви вирішили стати лікарем?

Пейдж знизує плечима:

— Треба ж чимось займатися…

На екрані — порожня місцина на задвірках лікарні.

Мамин голос у динаміку:

— Але чому ви обрали саме медицину?

І Пейдж у динаміку каже:

— Я не знаю. Мені просто раптом захотілося стати лікарем… — Вони переходять до іншої кімнати, й голоси затихають.

На екрані — стоянка перед головним входом. Там припарковано фургончик техдопомоги. Механік стоїть на колінах перед синьою машиною. Дівчина з реєстратури тут же поряд, склавши руки на грудях.

Я кручу ручку перемикача на динаміку.

На екрані — я сам. Сиджу, притиснувши вухо до динаміка.

На цифрі «п'ять» стукає друкарська машинка. На цифрі «вісім» гуде фен. На цифрі «два» — мамин голос. Вона каже:

— Знаєте стару приказку: «Ті, що не пам'ятають свого минулого, приречені повторювати його знову і знову»? А я так гадаю, що тим, які пам'ятають своє минуле, — їм іще гірше.

Голос Пейдж у динаміку:

— Ті, що пам'ятають своє минуле, однаково пам'ятають його не таким, яким воно було насправді.

Тепер я бачу їх на екрані. Вони йдуть по якомусь коридору. На колінах у мами — розкрита книга. Навіть у чорно-білому зображенні зрозуміло, що це її щоденник. Вона читає і всміхається.

Вона обертається до Пейдж, яка штовхає візок ззаду, й каже:

— Ті, що пам'ятають своє минуле, вони ним паралізовані.

І Пейдж каже:

— А якщо так: «Ті, що здатні забути своє минуле, вони просунулися далеко вперед у порівнянні з усіма нами»?

Їхні голоси знову стихають удалині.

На цифрі «три» хтось хропе. На «десятці» — скрипить крісло-гойдалка.

На екрані — стоянка перед головним входом. Дівчина з реєстратури розписується у квитанції.

Я не встигну знайти Пейдж знову, дівчина скоро повернеться і скаже, що з шинами все гаразд. І знову дивитиметься на мене так — скоса.

Чого б Ісус ніколи не зробив?

Як виявилось, якийсь кретин проколов їй шини.

Середа — це Ніко.

П'ятниця — Таня.

Недільні вечори — Ліза. Ми зустрічаємося на стоянці перед центром якоїсь общини, де сьогодні проходять збори сексоголіків. Ідемо в підсобку і віддаємося розпусті поряд зі шваброю у відрі з брудною водою. Ліза обпирається об коробки з туалетним папером, а я довбуся в неї ззаду — причому з такою силою, що з кожним моїм поштовхом вона б'ється головою об полицю зі складеними рушниками. Я злизую піт у неї зі спини — рідкий нікотин.

Це — життя на землі, як я його знаю. Швидкий і брутальний секс у такому оточенні, що перед тим, як почати, хочеться підкласти газетку. Так я намагаюся повернутись до того, як усе було до Пейдж Маршалл. Періодичне відродження. Я намагаюся відновити своє життя — таким, яке воно було ще кілька тижнів тому. Коли моя дисфункція так чудово функціонувала.

Я говорю Лізі в потилицю:

— Ти мені скажи, якщо я раптом стану ніжним і лагідним, добре?

Я довбуся в неї ззаду й говорю:

— Одразу скажи, гаразд?

Я говорю:

— Ти не вважаєш, що я став ніжнішим, еге ж?

Аби не кінчити просто зараз, я уявляю собі аварію літака. Я уявляю, як я вступаю в лайно.

Член у мене весь у вогні. Я уявляю поліцейські фото автомобільних аварій і жертв кривавих перестрілок. Аби не відчувати нічого, я продовжую це нагромадження кошмарів. Буквально запихаю їх у голову.

Пхаєш кудись свій член, запихаєш свої почуття якнайдалі. Для сексоголіка це одне й те саме.