Чак Палагнюк - Задуха

— Мастурбація — як шлях на волю, — каже мама. — Мітелю Фуко сподобалось би.

Вона розповідає, що коли злягаються двоє собак, хлопчик і дівчинка, головка пеніса хлопчика бубнявіє, а піхва дівчинки стискається. Навіть коли все закінчиться, вони якийсь час не можуть роз’єднатись. Їм доводиться чекати — жалюгідним, безпомічним, — аж поки все прийде до норми.

Більшість шлюбів, говорить мама, будуються за тим самим сценарієм.

Поряд із нами давно вже нікого немає. Останні матусі відвели своїх чад подалі. Тепер, коли вони з мамою залишилися самі, хлопчик запитує пошепки, як їм роздобути ключі, щоби звільнити тварин.

І мама каже:

— У мене все з собою.

Мама підходить до клітки і дістає з сумочки жменьку таблеток — маленьких, кругленьких, червоненьких. Кидає їх до клітки. Таблетки розсипаються по підлозі. Мавпи зацікавлено дивляться.

На мить хлопчикові робиться страшно. Він каже:

— Це отрута?

І мама сміється.

— А що, це думка, — мовить мама. — Ні, котику, ми не будемо їх звільнювати так назовсім.

Мавпи вже збирають таблетки з підлоги і кладуть до рота.

І мама каже:

— Заспокойся, малий. — Вона дістає з сумочки свою білу трубочку. Трихлоретан. — Це, — вона кладе собі на язик червоненьку таблетку, — це всього лише старе добре ЛСД.

Вона запихає трубочку з трихлоретаном в одну ніздрю і глибоко вдихає. А може, й ні. Може, все було зовсім не так.

Денні вже сидить у темряві, в першому ряду. Робить ескізи у своєму жовтому альбомі. На столі перед ним — три порожні пивні пляшки й одна ще наполовину повна. Він не дивиться на танцівницю на сцені, жагучу брюнетку із прямим довгим волоссям. Вона стоїть рачки й махає головою, підмітаючи сцену волоссям. У червоному світлі її чорне волосся вилискує малиновим. Вона прибирає волосся з обличчя й підповзає до самого краю сцени.

Музика — гучне танцювальне техно, із врізками зовсім шалених семплів: собаче гавкання, волання автомобільної сигналізації, гасла гітлерюгенду. Дзенькіт розбитого скла, гуркіт пострілів. Несамовиті жіночі крики й пожежні сирени вриваються в музику.

— Гей, Пікассо, — каже танцівниця й махає ногою перед носом у Денні.

Не відриваючись од свого альбому, Денні дістає з кишені долар і просуває його між пальцями її ноги. На стільці поряд лежить черговий камінь, загорнутий у рожеву ковдру.

Ні, правда. У світі щось не так — позаяк ми вже танцюємо під пожежні сирени. Пожежні сирени тепер уже не означають пожежу.

Якби була справжня пожежа, то по радіо оголосили б м'яким приємним голосом: «До уваги власника чорного „б’юїка“, номерний знак ВМK 773, у вас горять фари». А під час справжньої ядерної атаки хто-небудь просто крикнув би: «Остін Леттерман, вас до телефону! Підійдіть, будь ласка, до бару».

Кінець світу станеться не під гуркіт вибухів і ревіння сирен, а під стримане, чемне оголошення: «Білле Рівервейл, дайте відповідь на телефонний дзвінок; друга лінія». І після цього вже нічого не буде.

Танцівниця забирає долар. Вона лягає на живіт, обіпершись ліктями об край сцени, й каже:

— Дай подивитися, що там у тебе.

Денні робить кілька швидких штрихів і перевертає альбом так, щоб їй було видно.

І вона каже:

— Це я?!

— Ні, — каже Денні й перевертає альбом до себе. — Це композитна колона, як у Стародавньому Римі. Ось дивися, — він показує на якусь частину малюнка своїм чорним пальцем, — римляни з'єднали завитки іонічного ордера і коринфський акант, але всі пропорції лишилися попередніми.

Танцівниця — це Черрі Дайкірі, ми її бачили минулого разу; тільки тепер вона не блондинка, а жагуча брюнетка. На внутрішньому боці стегна — круглий клаптик пластиру.

Я підходжу й заглядаю Денні через плече:

— Привіт.

І він каже:

— Привіт.

І я кажу:

— Як я розумію, ти сьогодні був у бібліотеці.

Я кажу, звертаючись до Черрі:

— Добре, що ти подбала про цю родимку.

Черрі Дайкірі трясе головою, так що волосся розсипається по плечах. Потім вона кланяється, збирає своє довге чорне волосся обома руками й перекидає його на одне плече.

— І ще я пофарбувала волосся, — каже вона.

Вона бере пасмо волосся і простягає його мені, перебираючи пальцями.

— У чорний колір, — каже вона. — Я подумала, так безпечніше, — каже вона, — позаяк ти кажеш, що у блондинок найбільший відсоток ракових захворювань.

Я трясу пивні пляшки, намагаючись знайти хоч трохи пива, й дивлюся на Денні.

Денні малює. Він нічого не чує. Він узагалі не тут.