Чак Палагнюк - Задуха

Щовечора я повертаюся додому після чергового спектаклю із «задихання» до смерті, і щовечора Денні зустрічає мене з новим каменем. Кварц, агат, мармур. Польовий шпат, обсидіан, аргіліт.

Щовечора я повертаюся додому після чергового творення героїв «із нікого», і щовечора мене зустрічає веселе булькання посудомийної машини. Я приходжу додому й сідаю розбирати пошту. Пишу подячні листівки, підраховую сьогоднішні надходження. Камінь лежить у мене на стільці. Весь стіл завалено камінням.

Іще першого дня я сказав Денні: в мене у кімнаті — ніяких каменів. Складуй свої каменюки де хочеш. У коридорі. В шафах. Але тільки не в моїй кімнаті. Тепер я йому кажу:

— Складуй їх де завгодно, тільки не в мене в ліжку.

— Але ти ж ніколи не спиш на цьому боці, — каже Денні.

Я кажу:

— Це не важливо, сплю я там чи ні. Важливо, щоб у мене в ліжку не було ніяких каменів.

Я повертаюся додому після двогодинного сеансу групової терапії з Ніко, Лізою або Танею і знаходжу камені у мікрохвильовій печі Знаходжу камені в сушарні. У пральній машині.

Іноді Денні приходить додому тільки о четвертій ранку. Іноді він знаходить такі здоровенні камені, що йому доводиться їх котити по землі. Він складує їх у ванній, у підвалі, у маминій кімнаті.

Цим він і займається цілі дні — збирає камені.

Останнього дня Денні в Дансборо, дня, коли його вигнали з колонії, високоповажний лорд-губернатор став на порозі будівлі митниці й зачитав вирок за маленькою книжечкою в шкіряній оправі. Книжка була розміром з долоню, але зате — з золотими берегами, і в палітурці з чорної шкіри, і з трьома стрічками, прикріпленими до корінця: чорною, зеленою й червоною.

— «Як дим розчиняється в чистому повітрі, нехай недостойний зникне з життя достойних, і як віск плавиться в огні, — читав він, — нехай безбожник зневажиться перед ликом Господа».

Денні присунувся ближче й шепнув мені на вухо:

— Цей фрагмент стосовно диму й воску… по-моєму, це він про мене.

Рівно о першій високоповажний Чарлі, лорд-губернатор колонії, зібрав нас усіх на міській площі. Розкрив свою книжечку в шкіряній оправі й зачитав вирок. Холодний вітер звівав дим із димарів убік. Прийшли молочниці. Й шевці. Коваль. Їх одежа й волосся, їх дихання й перуки — все просмерділо гашишем. Усе просмерділо марихуаною. Червоні очі. Осклянілі погляди.

Хазяйка Лендсон і пані Плейн тихо плакали, втираючи очі кутиками фартушків — але тільки тому, що це входило в їх обов'язки за угодою. Гурт чоловіків із мушкетами напоготові чекали тільки наказу лорда-губернатора, щоб вивести Денні в дикі прерії на автостоянку. Прапор колонії на даху будівлі митниці було приспущено до середини щогли. Туристи уважно спостерігали за тим, що відбувається, крізь об'єктиви відеокамер. Злизували з пальців залишки цукрової вати. Їли попкорн із картонних коробочок, а калічні курчата-мутанти вертілись у них під ногами, підбираючи крихти.

— Можливо, замість того, щоб мене проганяти, — викрикнув Денні, — мене краще забити камінням? Я маю на увазі, це був би гарний прощальний подарунок — камені.

Усі наші обдовбані колоністи підскочили на місці, коли Денні сказав «забити камінням». Вони подивилися на лорда-губернатора, потім утупились у свої черевики, і тривожний рум’янець у них на щоках зблід іще дуже не скоро.

— «І ми віддаємо його тіло землі, щоби гнило воно в розкладанні та псуванні…» — Тепер високоповажному Чарлі доводилося кричати, тому що рев реактивного лайнера, що заходив на посадку в аеропорт неподалік, заглушив його промову.

Озброєні стражники супроводили Денні до виходу з колонії Дансборо. Вони провели його через стоянку до автобусної зупинки на околиці двадцять першого століття.

— Слухай, друзяко, — кричу я йому від воріт колонії, — тепер, коли ти вже помер і в тебе стільки вільного часу, що ти робитимеш?

— Питання в тому, чого я не робитиму, — відповідає мені Денні. — І я точно не даватиму волі придушеним імпульсам.

Це значить, що замість того, аби мастурбувати, він збиратиме каміння. Зайнятий, вічно голодний, утомлений і бідний — у нього просто вже не залишиться сил на біганину по дівках.

Того ж вечора Денні заявився до мене з каменем у руках і в компанії копа. Він стоїть на порозі й витирає носа рукавом.

І коп каже:

— Вибачте, ви знаєте цю людину?

Він каже:

— Віктор? Віктор Манчіні? Привіт, Вікторе. Як воно? Тобто як життя? — Він злегка підводить руку, виставивши її долонею вперед.