Чак Палагнюк - Задуха

— Справа не в ембріональній тканині. І не в образах і обуренні сильних жінок. — Я їй сказав: — Хочете знати істинну причину, чому я вас не трахнув?

Я сказав їй, застібаючи ширінку:

— Можливо, це все тому, що ви мені по-справжньому подобаєтесь.

І Пейдж сказала, поправляючи пучок на потилиці:

— Але, можливо, секс і душевні відносини зовсім не виключають одне одного.

І я розсміявся. І сказав їй, поправляючи краватку: отож бо й є, що виключають.

Ми з Денні мчимо вперед. Читаємо табличку на будинку: Березова вулиця, 700. Денні попихає перед собою коляску. Я кажу йому:

— Не туди, друже. — Я показую собі за спину і кажу: — Мамин будинок — із того боку.

Денні продовжує попихати коляску, її низ прогинається під вагою каменя і шкрябає асфальт. Щаслива парочка так і стоїть на місці з відвислими щелепами та дивиться нам услід.

Я підходжу до Денні, перекидаючи з руки в руку рожеву голову пупса.

— Друже, — говорю я йому. — Нам у інший бік.

І він каже:

— Спершу дійдемо до ділянки 800.

— А що там?

— Та нічого, — каже Денні. — Раніше там жив мій дядько Дон.

Будинки закінчуються. Ділянка 800 являє собою пустир. Далі за ним — знову будинки. Пустир увесь заріс високою травою, по периметру тягнуться старі яблуні зі зморшкуватою корою. За ними — кущі здичавілої смородини і ще якогось колючого чагарнику. У центрі ділянки — взагалі нічого. Порожній простір.

На розі — величезний фанерний щит. На ньому намальований квартал із цегляних будинків, які тісно туляться один до одного, і усміхнені люди у вікнах із підвісними квітковими ящиками махають руками глядачеві. Внизу йде напис великими чорними літерами: «Скоро тут буде новий квартал. Будівельна компанія „Меннінґтон“». Земля під щитом обсипана пластівцями фарби, що облущилася. Цегляні будинки на малюнку давно полиняли до блідо-рожевого.

Денні вивалює кругляк із коляски, і той падає у високу траву біля тротуару. Денні стріпує рожеву ковдру і дає два дутики мені. Ми складаємо ковдру навпіл, і Денні каже:

— Якщо є чоловік із прямо протилежною тобі рольовою моделлю, то це мій дядько Дон, Денні кладе ковдру в коляску, розвертає її й іде в напрямку до будинку.

Я залишаюся стояти на місці й кричу йому вслід:

— Гей, друже, а камінь? Він тобі що, не потрібен?

І Денні каже:

— Усі ці тітоньки з руху «Матері проти п'яних водіїв» напевно влаштували добрячу вечірку, коли дізналися, що старий Дон Меннінґ переселився в інший світ.

Вітер, який здійнявся, шурхотить високою травою. Тепер тут ніхто не живе — тільки рослини. На тому боці пустиря видніються вогники. Ліхтарі на задньому ґанку будинків. Між ними й нами — чорні ламані силуети старих яблунь.

— І що, — кажу я, — це тепер нічийна земля?

І Денні мовить:

— Та ні. — Він продовжує крокувати вперед. — Взагаліто це моя ділянка.

Я кидаю йому голову пупса й питаю:

— Серйозно?

І він каже:

— Авжеж. — Він ловить голову пупса і кладе її в коляску. Ми йдемо повз темні будинки, під світлом вуличних ліхтарів.

Світло відбивається на начищених пряжках у мене на туфлях. Я йду, тримаючи руки в кишенях. Я питаю:

— Слухай, друже. Я ж нічим не схожий на Ісуса Христа?

Я кажу:

— Будь ласка, скажи, що ні.

Ми йдемо.

І Денні говорить, попихаючи перед собою порожню коляску:

— Треба дивитися правді в обличчя, приятелю. Ти ледве не зайнявся сексом на престолі Божім. Іще один крок до остаточного безстидства.

Ми йдемо, і хміль од пива поступово вивітрюється, і я раптом розумію, що на вулиці дуже холодно.

І я говорю:

— Будь ласка, друже. Скажи мені правду.

Я — не добрий, і не душевний, і не дбайливий, і не гарний.

Я — просто мерзотник.

Я — схибнутий безголовий невдаха. Із цим я ще якось мирюся. Я — невиправний сексуально заклопотаний маніяк, який усе життя думає не головою, а головкою члена; і я весь час мушу про це пам’ятати.

Я говорю:

— Скажи мені ще раз, що я бездушна тварюка.

На сьогоднішній вечір задумка така: я ховаюсь у спальні в шафі, поки дівчина приймає душ. Потім вона виходить — уся розпарена і рожева, смачно напахчена парфумами. На ній — тільки прозорий халатик із мережив. Я вискакую з шафи з панчохою на голові й у темних окулярах. Жбурляю її на ліжко. Приставляю їй до горла ніж. І спокійно ґвалтую.

Простіше простого. Ще один крок до остаточного безстидства.

Просто постав собі запитання: чого б Ісус ніколи не зробив?

Тільки вона говорить, щоб я не ґвалтував її на ліжку. У неї блідо-рожева шовкова білизна, і вона не хоче її забруднити. І не на підлозі — тому що килим боляче дряпає спину. Зрештою ми зійшлися на тому, щоб на підлозі.