Чак Палагнюк - Задуха

Волосся на голові у Денні вже потихесеньку відростає, тільки деякі волосинки вросли в шкіру і чорніють тепер над червоними або білими папулами.

Урсула рушає далі, але обертається, не ступивши і двох кроків.

— Вікторе, — каже вона, — якщо я тобі раптом знадоблюся, то я масло збиваю.

Я кажу, трохи пізніше. І вона йде далі.

Денні мовить:

— Слухай, друже, виходить, ти ніби як мусиш вибрати між своїм первістком і своєю мамою?

Насправді тут навіть і заморочуватися не варто — з точки зору лікарки Маршалл. Себто — все це дрібниці, діло житейське. Повсякденна практика. Ми вбиваємо ненароджених дітей, аби врятувати дорослих. У золотому сяйві каплиці, нашіптуючи мені на вухо, намагаючись мене переконати у своїй правоті, вона запитала мене: щоразу, коли спалюємо галон газу або акр дощового лісу, хіба ми не вбиваємо майбутнього, щоб урятувати теперішнє?

Пірамідальна схема соціального забезпечення.

Вона сказала, пригортаючись до мене голими грудьми, вона сказала, що їй зовсім не байдуже, що буде з моєю мамою. А від мене майже нічого й не вимагається — така дещиця.

Я не став уточнювати, що за дещиця.

І Денні мовить:

— Ну, так давай розкажи мені всю правду про себе.

Я кажу: не знаю. Я навіть ту дещицю не зробив, про яку вона казала.

— Ні, — мовить Денні, — я маю на увазі, ти ще не прочитав мамин щоденник?

Ні, поки що не прочитав. Мене якось вибила з колії пропозиція лікарки Маршалл. І взагалі — вся ця тема щодо вбивства ненароджених дітей.

Денні пильно дивиться мені у вічі й каже:

— Ти що, наче кіборг який-небудь? Це і є великий секрет твоєї мами?

— Хто? — запитую я.

— Ну, — пояснює він, — штучно створений гуманоїд із обмеженим життєвим циклом та імплантованою несправжньою пам'яттю про дитячі роки, так що ти гадаєш, буцім ти справжня людина, тільки насправді ти скоро помреш.

Я також дивлюся на нього — напружено й пильно — і кажу:

— Тобто мама тобі сказала, що я ніби як робот?

— Це в її щоденнику так написано? — запитує Денні.

До нас підходять дві жінки. Та, в якої фотоапарат, запитує:

— Ви нас не сфотографуєте?

— Скажіть чі-і-з, — говорю я і знімаю їх на тлі корівника, вони ідуть із ще одним кадром у своїм апараті. З іще однією скам'янілою миттю на пам'ять.

— Я поки що не прочитав мамин щоденник, — кажу я. — І я не трахнув Пейдж Маршалл. Я не паскуджу. Вірніше, паскуджу, але обмірковано.

— Гаразд, гаразд, — каже Денні. — Але раптом ти і справді який-небудь електронний мозок, уживлений у людський організм, упевнений — через хімічну та електричну стимуляцію, — що він справжній?

— Ніякий я не мозок, — кажу.

— Ну й лади, — каже Денні. — Можливо, ти — комп'ютерна програма штучного інтелекту, яка взаємодіє з іншими програмами в уявній змодельованій реальності.

— А ти тоді хто? — запитую.

— А я інша програма, — каже Денні. — Гаразд, я зрозумів, друзяко. Можеш не говорити. Я навіть не в змозі підрахувати, скільки мені треба здачі в автобусі.

Денні примружується, дивиться на мене, виразно підвівши брову, і каже:

— Тоді остання здогадка.

Він мовить:

— Ти — об’єкт якогось широкомасштабного експерименту, і весь світ, який тебе оточує, це штучний світ, а люди, з якими ти спілкуєшся, — це спеціально найняті актори, а природа — тільки декорації. Як тобі ця версія?

І я кажу:

— Дозволь?

— А я насправді геніальний актор, — веде далі Денні, — й лише прикидаюся твоїм ліпшим другом, тупим невдахою, схибленим на мастурбації.

Я скриплю зубами, і якраз у той момент мене фотографують.

Я кажу Денні:

— Ніякий ти не геніальний актор.

До мене підходить якийсь турист, усміхається на всі тридцять два зуби і каже:

— Віктор!

Він каже:

— Так ти тут працюєш…

Я уявлення не маю, звідки він мене знає.

Медична школа. Коледж. Товариш по службі з якоїсь із попередніх робіт. Або просто ще один сексуальний маніяк із моєї групи. Дивно. Він не схожий на сексоголіка, а втім — хто схожий?

— Мод. — Він штовхає ліктем жінку, яка підійшла разом з ним. — Це той самий хлопець. Я тобі про нього розповідав. Одного разу я врятував йому життя.

І жінка говорить:

— Ой! Так це правда? — Вона втягує голову в плечі й закочує очі. — Реґґі мені стільки про вас розповідав. Але я завжди думала, що він усе вигадує, виявляється, він просто дещо перебільшує.

— Та ні, — кажу. — Це чистісінька правда. Старий Реґ дійсно врятував мені життя.

І Денні каже:

— А хто тебе не рятував? Тільки ледачий.